— Владе, хто це? — просто й без жодних церемоній запитав він.
— Це мої друзі, Тимоше[53]. Вони на нашому боці й надійні. Твій батько вже бачив їх.
Це був старший син Хмельницького — Тиміш. Попри рекомендацію Влада, він однаково недовірливо розглядав Марка з Тимофієм.
— Щось мені не подобаються ці дві пики, — не дуже чемно сказав він.
— Та мені твоя теж не особливо приємна, — люб’язним тоном відповів Тимофій, немовби розмовляв із ним за чаркою меду.
Тиміш нахмурився. Він був дуже запальним, і така відповідь розсердила хлопця.
— А хто ти такий, аби так відповідати мені? — нестримно вигукнув він.
— Я — вільний козак і прийшов сюди за велінням свого серця, а не з примусу або вигоди, — відповів Тимофій спокійним і рівним голосом. — А де ти, Хмельниченку, знайдеш людей, які пристануть до вас із доброї волі?
Тиміш підібгав губи, зрозумівши, що ці двоє нікого не боялись, нікому не збиралися догоджати, і якщо вони приїхали сюди, то згодні допомагати з власної волі. Хоча, хто їх знає?
— Час нині такий, що не розбереш, хто друг, а хто ворог, — сухо відповів Тиміш.
— Твоя правда. На твоєму місці всякий засумнівався б, — гордовито відповів Марко. — Але ми дійсно прийшли сюди тому, що нам небайдужа справа твого батька.
— Що ж! Ласкаво просимо! Уранці їдемо до Микитиного Рогу, тож найкраще лягайте спати, — дещо приязніше буркнув Тиміш і швидко вийшов.
— Не звертайте на нього уваги — він дуже гарячий, просто скажений, — сказав Влад. Йому було прикро від нелюб’язного ставлення Тимоша до його друзів.
Тимофій знизав плечима — мовляв, це турботи Хмельниченка, а не мої, і відповів: «Ходімо спати. Здається мені, що завтра буде важкий день».
Влад потіснив сплячих козаків і троє друзів уляглися на помості поруч один з одним, зовсім як у своєму Величковському курені.
Наступного дня стало помітно прохолодно. Вітру не було, але відчувався легкий морозець. Невеликий загін приблизно із тридцяти-сорока козаків покинув зимівник та вирушив на південь, до Микитиного Рогу.
Троє друзів їхали поруч. Хмельницький озирнувся на них, поглянув, трохи примружившись, але потім відвернувся. Марко зрозумів, що він досі вагається — довіряти їм чи ні. Під’їхав Тиміш нібито привітатися, але з таємною метою ліпше роздивитися новеньких у денному світлі. Сам Тиміш виявився руденьким і з ластовинням, яке дуже йому личило, надаючи хлопцю сонячний, задерикуватий вигляд, що ніяк не пов’язувався з його крутим норовом.
Верхи на Воронові Тимофій обмірковував учорашнє знайомство. Дивно, але Хмельницький викликав прихильність до себе своєю суперечливістю: з одного боку, не довіряв, а з іншого — прийняв, особливо ні про що не допитуючись, повіривши поруці Влада. Хоча Тимофій розумів, що Хмель цілком справедливо не довіряє ані йому, ані Маркові. Ну що ж, кожен на місці Хмельницького вчинив би так само. Думки Тимофія полинули до Січі — як зустрінуть утікачів ті козаки, що там залишилися? З початком зими багато хто з низових козаків розійшовся на хутори й урочища, подався на волость. На Січі залишилися найвідчайдушніші, найкращі й безстрашні — еліта низового козацтва. Якщо вони не приймуть Хмельницького з його планами, то, найімовірніше, безжалісно вб’ють. Думки Тимофія порушив кінський тупіт. На обрії з’явився вершник. Він швидко скакав підмерзлою землею і, під’їхавши до Хмельницького, щось йому зашепотів. Той нахмурився і звернувся до козаків, що його супроводжували:
— На Січ нам нині їхати не можна, гетьман Потоцький[54] надіслав до польської залоги наказ схопити мене в дорозі. Тож ми всі можемо потрапити в засідку. Що скажете, браття? Що пропонуєте робити?
Козаки, які супроводжували його, загомоніли, заговорили всі разом.
— Батьку, треба відступити у степи. Ще можна повернути коней і втекти від переслідування, — тихо сказав Тиміш, під’їхавши до батька.
Хмельницький замислився. Про що саме він думав, складно було зрозуміти з його непроникного обличчя.
— Їдемо у степ, — нарешті сказав він.
— А потім? — запитав хтось.
— А потім, мій друже, побачимо. Нині важливіше уникнути зустрічі з поляками, — з легкою усмішкою відповів Богдан.
Невеличкий загін направив своїх коней у безлюдний степ.
— Не подобається це мені, — шепнув Марко Тимофієві. — Далі укритися буде складніше.
53
54