Хлопи й міщани, що тікали від неволі та панського гніту, перетворювалися на воїнів — безстрашних і лютих, які не знали поразки ані на суші, ані на морі. Не раз козаки здійснювали зухвалі набіги на татарські міста та улуси, не раз відважно виходили в Чорне море на легких чайках[12] і нападали на Крим, а часом допливали й до самого Стамбула, грабуючи й руйнуючи його передмістя та звільняючи християнських рабів. Не раз Анатолійське узбережжя Османської імперії здригалося від жаху, несподівано зачувши бій козацьких литавр, що означав початок стрімкої та невблаганної атаки.
Запорізьке козацтво несло варту на межі лісу і степу, обороняючи південні рубежі України, Речі Посполитої й Московського царства від татарських набігів. Не раз низові козаки перехоплювали загони татар, котрі поверталися з грабіжницьких набігів, та відбивали в них бранців і давали їм свободу. Слава Запорізького козацтва полинула далеко за межі України — досягла навіть Західної Європи, де із захопленням говорили про степових лицарів, що не відають страху й поразки. Це справді були лицарі, для яких свобода, рівність і братерство — найвища цінність у житті. Та все ж найдорожчою для запорожців була православна віра — заради її захисту й оголювали козаки свої шаблі.
Хоробрі й войовничі низові козаки за звичаями вирізнялися простотою життя та чистотою моралі — у самій Січі постійно жили тільки неодружені чоловіки, і жодна жінка, чи то сестра, чи мати, чи дружина козака, не сміла ступити на Січ. Такий звичай був вельми практичний — присутність жінок серед такої кількості здорових і не забитих життям чоловіків могла істотно підірвати залізну військову дисципліну та стати причиною бридких сварок і перелюбства. Та й сам спосіб життя козаків був мало пристосований для створення сімей. Часто перебуваючи у воєнних походах, маючи постійні сутички з татарами, а в перервах між війною вдосконалюючи своє бойове мистецтво, козакам ніколи було піклуватися про сім’ї та віддаватися сімейним радощам. Утім, чоловіче товариство, хоч би яким відважним і хоробрим воно було, однаково потребує жіночої любові та ласки. Тому багато козаків і заводили сім’ї, але селили їх за межами Січі, у зручних і мальовничих урочищах та балках, що поросли дикими вишнями і грушами.
Українські селяни й містяни, які втікали від жорстокості панства, від неволі та боргів, а часом і просто в пошуках кращої долі, теж не завжди йшли на Січ. Багато хто разом із родинами селився в козацьких хуторах і зимівниках, обзаводився господарством, займався рибальством, полюванням та іншими промислами. Дехто наймався до січових козаків, сімейних або безсімейних, які теж мали власне господарство й потребували помічників та наймитів.
І все ж місця ці були досить безлюдні — можна півдня їхати степом і не зустріти жодної живої душі. Проте поселенці цим не бентежилися, зводили житло, обзаводилися господарством, випасали худобу на широких нічийних луках, промишляли риболовлею, засушуючи і продаючи улов на ярмарках у великих містах та містечках України, але водночас не втрачали пильності — часто татари нападали на їхні крихітні поселення заради невільників. Однак, незважаючи на суворість степового життя та загрози татарських набігів, утікачі з українських, польських, литовських і московських земель почувалися тут вільно, бо не було над ними у степу немилосердних панів, які примушували б до непосильної праці та несправедливо карали за найменшу провину.
Багато низових козаків, відчуваючи наближення старості, залишали Січ і оселялися доживати свій вік у плавнях та урочищах або йшли в монастир. Так учинив і старий козак Онисько, коли остаточно вирішив відійти від ратних справ. Перед своїм відходом він, за козацьким звичаєм, улаштував пишні проводи, пригощаючи всіх охочих і неохочих горілкою. На цих проводах мали честь напитися і двоє друзів. І ось тепер Марко з Тимофієм, зважаючи на знайомство, вирішили заїхати в гості до колишнього бойового товариша.
Двоє молодих синів Ониська залишилися на Січі, а старий козак, поживши недовго в Черкасах, так і не зміг звикнути до іншого життя, де не було гіркуватого від полину степового вітру, вірних побратимів і найголовнішого — свободи. Тому Онисько перебрався в Тернове урочище, де дуже непогано влаштувався. Жив він самотньо, хоча багато козаків стверджували, що нібито десь в Україні чи Польщі в старого козака є дружина й навіть ще двоє дітей. А ось причини того, чому ж старий Онисько залишив дружину та багато років тому прийшов на Січ, де прожив до самої старості, у багатьох розпалювали цікавість і породжували безліч припущень. Найбезглуздіше полягало в тому, що дружина його — рідкісна мегера, яка тримала чоловіка на короткому повідку й частенько лупцювала за непокору. Проте поглузувати з цього над старим козаком ніхто не смів — і сам Онисько, і сини його мали чималу повагу серед козаків як чесні і сміливі воїни та віддані товариші.
12