Так завершився 1647 рік.
Розділ ХІ.
ДО ХАНА НА ПОКЛІН
Wiele dziewcząt jest na świecie,
Lecz najwięcej w Ukrainie.
Tam me serce pozostało,
Przy kochanej mej dziewczynie.
Тисячі крихітних сніжинок іскрилися, відбиваючи сонячні промені, і скрипіли під маленькими чобітками Христини. Дівчина в дорогій шубці з чорнобурки йшла зимовим лісом — батько завжди її балував, тож вона ні в чому й ніколи не знала відмови: ні в шубах, ні в сукнях. Її чорні очі сяяли — варто було лише оглянутися, як вона зустрічалася поглядом із Марком, що йшов за нею та світився від щастя.
Дивна зима була цього року — сильні відлиги перемежовувалися морозами. Але нарешті природа одумалася — настали сонячні, трохи морозні дні, а сніг, що випав відразу після відлиги, пухнастим покривалом щільно вкрив землю й не збирався танути. От одного такого погожого дня в гості до своєї красуні полячки і приїхав Марко. Із ним завжди прибували або Влад, або Тимофій, а іноді й обидва, але відразу ж надходили в повне розпорядження Ониська.
Старий козак уже двічі пошкодував, що вирішив так рано зав’язати з ратною справою. Онисько провів більшу частину свого життя в козацьких походах, тому тепер нудьгував удома та й почав гладшати. Якщо влітку він ще знаходив собі заняття — полював, ловив рибу, їздив у справах, то взимку готовий був вити з туги та бездіяльності: ех, потрібно було повоювати ще рік або й два! Тому Онисько надзвичайно радів приїздам майбутнього зятя, а точніше, його приятелям, оскільки співрозмовник із закоханого Марка був ніякий. А з козаками можна було й побалакати, і випити, і згадати своє славне минуле, навіть на полювання з’їздити.
Закохані не сиділи вдома — ходили в невеличкий лісочок і годинами блукали. Якщо ж погода псувалася, парі доводилося вертатися додому, але це було вже не так цікаво — там не вдавалося побути наодинці. Нині ж сонячною погодою закохані пішли подалі від дому, щоб їм ніхто не заважав.
Марко перший час дуже бентежився, залишаючись наодинці з Христиною. Він не був красномовним, як-от Тимофій, тому дуже мучився від незнання, про що ж можна говорити зі своєю освіченою нареченою, вихованою за найкращими звичаями польської знаті. Христина це розуміла, але їй було байдуже — аби лише Марко залишався поруч, аби тільки бачити його закохані сірі очі, частіше відчувати його обійми та чути освідчення в коханні. Відтоді, як він поцілував її літнім ранком, дівчина втратила спокій. Але він поїхав, залишивши тільки спогади. Христина чудово розуміла — на те Марко й козак, вільний, наче вітер. Але згадуючи його, дівчина однаково сумувала, усвідомлюючи, що може більше ніколи не побачити того, хто припав їй до серця. А коли холодним осіннім вечором Марко зненацька повернувся, Христина була змушена зібрати все своє самовладання, щоби не видати радості. Вона була дуже гордою дівчиною й воліла ліпше померти, ніж дати Маркові зрозуміти, що весь цей час думала про нього та чекала його повернення. Адже невідомо, що в нього на думці: може, вона йому зовсім байдужа? Проте, коли Марко освідчився дівчині в коханні, розповів, що весь час тільки про неї й думав, Христина зрозуміла, що доля подарувала їй головне жіноче щастя — коханого чоловіка.
Дівчина знову озирнулась — Марко йшов на два кроки позаду неї, немов слуга за своєю пані. Христина хитро всміхнулася, задумавши витівку. Пройшовши трохи швидше вперед, вона смикнула гілку з пухким снігом і струсила його просто на коханого. Весело розсміявшись, вона кинулася тікати, щоб уникнути розплати за свої пустощі.
— То ти так! — розсміявся Марко й кинувся за нею, майже наздогнав, але відразу ж у нього полетів сніжок.
Зав’язалася дитяча забавка, супроводжувана веселим, щасливим сміхом. Христина влучно кидала сніжки, а Марко навмисно мимо, щоби не зачепити свою кохану. Нарешті, увесь закиданий сніжками, він добрався до дівчини та обійняв її: «Зловив!» Хлопець потягнувся до неї губами, а Христина, сміючись, спритно ухилилася від поцілунку, аж раптом обоє посковзнулися й упали в замет. Коса Христини здавалася непроглядно чорною на біло-блакитному снігу, обличчя розрум’янилося від легкого морозу, а темні очі сяяли від кохання до свого милого.
— Тепер точно зловив! — хихикнув Марко, а потім допоміг Христині піднятися і дбайливо обтрусив її шубку від снігу.
— Ти не змерзла? — запитав він.
63
Переклад із польської мови: