Хмельницький лише задоволено всміхнувся на ці слова.
— Що ж, збирайся, — сказав він. — Ми виїжджаємо післязавтра.
Коли Тимофій повернувся до своїх друзів, то все їм розповів — однаково вони знали про плани Хмельницького більше ніж треба, тому й сенсу таїтися від них не було. Сама собою поїздка в Крим надихнула Тимофія — він шукав будь-який привід відволіктися від своєї туги за Орисею. Однак розлука з вірними друзями його засмучувала. Марко і Влад теж засумували, але не могли нічого вдіяти: жоден козак не йшов проти розпоряджень або наказів свого кошового отамана. Це була основа строгої військової дисципліни низових козаків — беззаперечне підпорядкування своїй старшині.
— Що поробиш — поїдеш один! Привезеш нам звідти гостинців! — усміхнувся Марко.
— Ага, йому ошатних шароварів побільше, а то має вже десять пар і все мало! — загиготів Влад, знаючи слабкість свого друга.
— А йому — дівку вродливу! — огризнувся Марко.
На це Влад лише досадливо сплюнув: «Треба вона мені, як короста! Тоді ліпше шаровари привези!»
Влад не мав успіху у жінок через свій страшний шрам — дівчата цуралися хлопця, наче зачумленого. Козак усвідомлював причину своєї непопулярності в чарівної статі, і це зачіпало бідолашного Влада за живе. Попри всю жорстокість, у його грудях також билося серце, він теж прагнув кохати й бути коханим. Але такі думки Влад таїв глибоко в душі навіть від самого себе, звикнувши до самітності.
За день невеликий загін на чолі з Хмельницьким, прихопивши з козацької скарбниці багаті подарунки для хана, поїхав спочатку до Буцького острова, а звідти таємно виїхав у степ, у бік Криму. Свого старшого сина Хмельницький вирішив узяти із собою. Він уже втратив одну дитину, тож не збирався ризикувати Тимошем — його могли викрасти і вбити. Юрія, свого другого сина, Богдан ретельно сховав, адже той був замалим і не витерпів би всіх прийдешніх нестатків і випробувань. Незважаючи на перше, досить нелюб’язне знайомство, під час подорожі Тимофій здружився із Тимошем Хмельниченком. Почет Богдана складався здебільшого з козаків поважного віку, а двоє молодих хлопців були ближчими один одному за віком, тож одразу знайшли спільні інтереси, хоча Хмельниченко й був молодший за Красунчика майже на дев’ять років.
У степу було ще холодно, проте відчувався вже близький подих весни. Дні стали довші, а сонце світило яскравіше на прозоро-блакитному небі. Та березень був підступний — він міг ударити лютими морозами й засипати снігом. Тому посли квапилися проїхати відкритий степ якнайшвидше. Утім, посольство без пригод і перешкод дісталося Перекопа, як називали його козаки, — головної татарської фортеці, що захищала північні рубежі Кримського ханства. Самі ж татари називали цю потужну фортецю, побудовану в найвужчому місці перешийка, що сполучав півострів із великою землею, Ор-Капу.
— А хіба татари будують фортеці? — запитав Тиміш у нового приятеля.
— А чому їм не будувати? Вони не всі кочують степами, — відповів Тимофій. — Ті, до яких ми їдемо, живуть у селах і містах.
— А чому наші називають її Перекопом? — знову поцікавився Хмельниченко.
— Із давнини тут існував величезний оборонний рів. Тільки от хто його викопав та для захисту від кого, ніхто не знає, — почав розповідати Тимофій. — Але татари скористалися цим ровом, побудувавши тут фортецю. От ці стіни, що ти бачиш, тягнуться від Мертвого моря[65] до солоних озер на чотири милі й захищають сухопутний шлях до Криму з півночі. Завдяки цій фортеці війську складно потрапити туди. Якщо йти сухим шляхом, то спочатку треба подолати Перекоп, а він дуже добре укріплений. Мені розповідали, що стіни у фортеці земляні, але із зовнішнього боку обкладені камінням. Крім того, тут постійно перебуває великий загін турків-яничарів. А яничари — це найкращі воїни. Тож нелегка це справа — штурмувати Перекоп.
Через фортецю проходили також торговельні сухопутні шляхи. Головним товаром тут була сіль, яку добували на перекопських озерах. Вона вважалася найкращою у Європі. А ще основним товаром були раби. Тисячі українських, білоруських, московитських і польських бранців пройшли через північні ворота Ор-Капу за весь час його існування на невільничі ринки Кефе[66], Карасубазара[67], Ґьозлеву[68] та Бахчисарая, а звідти до Туреччини, Сирії, Палестини, Єгипту та Марокко.
Пройшло через ці ворота й козацьке посольство. Тут їх люб’язно зустрів та прийняв сам Тугай-бей[69] — один із найшляхетніших аристократів Кримського ханства. Ще б пак! Адже зовсім нещодавно, на початку зими, його відвідало невеличке козацьке посольство та повернуло татаринові сина, котрий перебував у полоні в Микитинській Січі. Не те, щоби гордий Тугай-бей був безмірно вдячний козакам за великодушне й безоплатне повернення свого нащадка, але не зміг не оцінити цей прояв дружелюбності. Тому постарався прийняти козаків якнайкраще. З’ясувавши мету посольства, він виділив почесний конвой та відправив козаків до Бахчисарая.
66
68
69