— Опусти очі! — прошепотів він Тимошу. — Не дивися на них!
Дівчата, пирскаючи, зашушукалися. Хоча вони й мали певну свободу, але все-таки проживали досить замкнуто, тож дівчатам було цікаво подивитися на гостей ближче. Та ще й на яких гостей! Багато оповідань чули вони про страшних, жорстоких козаків, які не гірше від кочових татар були дикими й неприборканими. Однак ці посли, які гостювали в їхньому домі, зовсім не були дикими. Навпаки, дуже шанобливими й цивілізованими. А цього красеня вони давно помітили, спостерігаючи за ним із вікна. І треба ж трапитися такій удачі — зустріти цього вродливого чоловіка в саду й без свідків. Молоді козаки стояли перед дівчатами, опустивши очі, і тут та, що була панною, запитала їхньою рідною мовою, але із сильним акцентом:
— Чому на нас немає дивитися? Невже ми так страшно, що навіть такі лютий воїн, як ви, боїтеся на нас дивитися?
— Що ти, панночко! Врода твоя подібна до ніжної квітки, що росте в ласкавих променях весняного сонця, — відповів Тимофій, не піднімаючи очей і швидко пригадавши прийнятний до цього випадку рядок із якогось вірша. — Але чув я, що за вашими звичаями стороннім чоловікам заборонено дивитися на жінок. Я не вважаю за можливе виявити неповагу до тебе, дочки людини, яку я поважаю й у якої перебуваю в гостях.
Дівчата знову засміялися та зашепотіли.
— А все-таки підніми! Не осліпнути! — наказала дочка господаря.
— Як скажеш, моя панно, — відповів Тимофій, піднімаючи голову.
Дівчата уважно, просто жадібно розглядали молодих козаків, запам’ятовуючи дрібниці їхнього вигляду, — буде, що подружкам розповісти. Свої обличчя вони встигли затулити покривалами — більше від очей та чола однаково не побачиш. А очі в обох були гарні, чорні, мов оксамитові, від густих вій, і ніби іскрилися від цікавості.
— Дозволь запитати, панно, а звідки ти знаєш нашу мову? — зважився заговорити Тиміш, який сам із цікавістю їв очима молодих татарок, оскільки перебував у тому милому віці, коли всі починають посилено цікавитися протилежною статтю.
— Моя мати — твій землячка. У неї навчитися, — відповіла дівчина і, більше не звертаючи уваги на козаків, пішла разом зі служницею вперед. Однак обидві не витерпіли та озирнулися. Тиміш Хмельницький із цікавістю проводив їх поглядом, а Тимофій і зовсім не дивився їм услід — вони були йому не цікаві. Вочевидь, дівчата це зрозуміли й роздратувалися, тому, відвернувшись, швидко покрокували геть.
— Це ж треба, які очі в обох вогняні! А чому вони ховають свої обличчя? — запитав Тиміш.
— Звичай у них такий,— відповів Тимофій.
— А тебе вони так роздивлялися, що ледве дірки не протерли! — зареготав Тиміш. «Ще б пак! Красунчик будь-якій дівці до вподоби, не те, що такий веснянкуватий, як я! А він ними й не цікавиться зовсім!» — подумав хлопець із заздрістю.
Але Тимофій байдуже знизав плечима: яка йому справа до цих чорнооких щебетух? Він зітхнув, згадавши карі очі Орисі. Знову туга охопила його душу, і хлопець понуро побрів садом, думаючи про кохану.
Пізно ввечері, коли вже всі заснули, Тимофія збудив сам Хмельницький.
— Прокидайся! — сказав він пошепки, щоби не розбудити інших козаків, які спали в кімнаті. — Хан кличе мене, але таємно. Ти підеш зі мною.
Тимофій не поставив жодного питання, піднявся, швидко вдягнувся та вийшов слідом за Богданом. Біля будинку їх уже чекала охорона хана. Хмельницький із Тимофієм сіли на коней і поїхали звивистими вулицями Бахчисарая.
Ханський палац підіймався темною громадою над садами, що оточували його з трьох боків. У світлі смолоскипів двоє козаків пройшли через масивні дерев’яні ворота, оббиті листами заліза, з великою вежею над ними, і опинилися у величезному й порожньому, викладеному кам’яними плитами подвір’ї. Їх відвели до капиджі-баші[72], де вони змушені були залишити всю свою зброю. Тимофія здивувало те, що татари були з ними ввічливі й шанобливі — жодного варварства чи презирства до іновірців. Перед ними стояли цілком цивілізовані та ввічливі люди. «Але зброю все-таки відібрали!» — подумав козак, віддаючи свої карабелю й кинджал.
У темних переходах палацу мало що можна було розгледіти у скупому світлі світильника. Проминувши анфіладу кімнат, Хмельницького й Тимофія привели до особистих ханських покоїв. Тут на них уже чекав кримський хан Іслям III Ґерай[73]. Хан був немолодим і негарним — надто товсті, підгорнуті губи й м’ясистий ніс не прикрашали цього гідного правителя. Але привертали увагу його очі — великі й сумні, вони світилися мудрістю.
72
73