Свій кіш гетьман розташував на правому березі Ікви, на височині, неподалік Пилявцівського замку. За півмилі від коша була широка і зручна гребля через річку, по якій проходила дорога на Костянтинів. З боку замку кіш був захищений водою, з протилежного боку лежала широка долина, а позаду нього пролягав шлях до Меджибожа. Величезний козацький кіш являв собою чотирикутник, по периметру якого стояли в шість рядів вози, скріплені ланцюгами, та ще доступ до коша ускладнювався виритими навколо шанцями й валами. Найближчі до табору пагорби й долини за розпорядженням гетьмана козаки перекопали глибокими ровами, частину лугів залили водою, щоб утруднити наступ супротивника з цього боку.
Максим Кривоніс став окремим кошем навпроти маленького Пилявцівського замку, але на лівому березі річки. У замку гетьман розмістив свій штаб. Сполучення між двома таборами підтримувалося через невелику греблю, яку козаки зміцнили шанцями й гарматами. Туди ж вирушили Тимофій, Марко і Влад, який теж став сотником.
Розрахунок Хмельницького полягав у тому, щоби послабити й виснажити польське військо, змусивши його штурмувати добре укріплений козацький кіш, доки не прибуде допомога від татар. Через Ікву вела єдина міцна гребля, яку легше обороняти, а решта переправ через річку були незручні, вузькі, і численні загони не зможуть там перебратися, а це ускладнить усі атаки супротивника. Однак якщо поляки все ж проб’ються до козацького коша, то їм доведеться протистояти українській піхоті, яка, воюючи під прикриттям фортифікаційних споруд, не мала собі рівних у Європі. Адже польська кіннота, що не знала поразки на відкритій місцевості, була неспроможна штурмувати укріплені позиції. Та й сам ландшафт місцевості утруднював кінні атаки. А коли прибудуть татари, то козаки спільно з ними завдадуть контрудару — це польське військо теж необхідно знищити остаточно.
Залишалося найосновніше — заманити поляків до Пилявців.
Розділ XХV.
ПЕРИНА, ЛАТИНА ТА ДИТИНА
Життя — це пустеля, якою ми йдемо нагі.
Смертний, сповнений гордині,
ти просто смішний!
Ти для кожного кроку знаходиш причину,
А між тим він давно Небом вирішений.
Пан Матвій мав рацію — у польському таборі під Глинянами дійсно панували нестримні веселощі та пияцтво. Шляхта ніби не на війну зібралася, а на весілля. Кожен шляхтич приїжджав зі своїм загоном, вичепурений у пух і прах, — увесь табір майорів жупанами й кунтушами всіх кольорів та відтінків веселки з шовку, оксамиту, англійського та голландського сукна, оторочених дорогими хутрами. Брязкали шаблі, піхви яких були всипані дорогоцінними каменями, пристебнуті до не менш дорогоцінних поясів із золотими або срібними застібками, а в декого пояси були повністю відлиті із золота. Сяяли аграфи з рубінами й алмазами на дорогих соболиних шапках, прикрашених пір’ям. Навіть кінська збруя, і та була прикрашена срібними й золотими бляхами, шовковими китицями та золотою бахромою, а стремена були позолочені. Дорогі та зручні намети, в яких столи ломилися від страв у срібному посуді й рікою лилися заморські вина, витриманий мед і гарна горілка, п’яні бешкети, гулянки та п’ять тисяч повій, покликаних скрашувати нічне дозвілля шляхтичів, становили всю основну підготовку посполитого рушення до походу на повсталих українців.
Ніхто не врахував гіркий досвід Жовтих Вод і Корсуня, тому кожен хвалився про те, як усі вони швидко й легко розженуть цих селюків батогами, навіть не вийнявши шабель із піхов і не змарнувавши жодної кулі. Деяка ясновельможна сволота була такою впевненою у своїй перемозі, що голосно й безсоромно молилася: «О Dei, optimus maximus![77] Не допомагай ні нам, ні хлопам, бо Тобі треба буде лише милуватися, як ми нагайками розженемо це русинське бидло!» Водночас ці вояки благочестиво хрестилися однією рукою й зовсім не соромилася тримати в іншій золотий або срібний кубок із хмільним.
Рядові жовніри, які постійно спостерігали за веселими гулянками з музикою, не відставали від своїх командирів та пропили всю платню, яку їм видали вперед за три місяці. Тому, щоби не померти з голоду перш, ніж почнеться війна, жовніри безсовісно грабували селян в околицях польського табору, відбираючи в них худобу та припаси. Вони проявляли таку старанність та бойовий запал, що нещасні селяни вже не знали, кого їм більше боятися — поляків, які прийшли їх обороняти, чи козаків, які їм начебто загрожували. Доведені до розорення та відчаю люди тікали з рідних домівок світ за очі, аби лише подалі від безчинств жовнірів.