Та серед цього дикого розгулу й веселощів один чоловік зовсім не пив, а більше думав про війну. Це був князь Єремія Вишневецький. Повоювавши з Кривоносом та обламавши зуби об його козацько-селянську армію, зразково покаравши тих злобливих заколотників, які зовсім і не збиралися бунтувати, оскільки й шаблі в руках ніколи не тримали, Ярема розраховував, що за такі заслуги перед Вітчизною сейм неодмінно призначить його тимчасовим головнокомандувачем замість полоненого Потоцького. І яким же було його здивування, коли він дізнався, що ним, князем Вишневецьким, знехтували і призначили одним із регіментарів ополчення князя Домініка Заславського, його давнього недруга.
Ворожнеча між князями була стара й непримиренна. А почалася вона банально — у молодості обидва князі претендували на руку чарівної панночки Грізельди Замойської. Обидва були палко закоханими й не гидували жодними способами. Тому князь Заславський щедро платив жінкам із почту красуні Грізельди, щоби ті всіляко ганили й очорнювали його суперника, а його, Домініка, усіляко розхвалювали. Але панна Замойська послухалася не порад своїх продажних повірниць, а власного серця й вийшла заміж за Єремію, про що жодного разу не пошкодувала, оскільки князь ніжно кохав її до кінця днів.
І ось тепер бідолашний Ярема почувався обпльованим — він, такий хоробрий і талановитий полководець, який практично самотужки розганяв повстале бидло, мусить підкорятися наказам свого давнього ворога, зніженого й ледачого Заславського, який і на коня скочити не може, оскільки кінь не такий м’який, як перина. Його навіть не обурювало начальство князя Остророга та Конецпольського. З останнім Вишневецький теж був на ножах, оскільки раніше безсоромно пограбував його — улаштував наїзд і відібрав у коронного хорунжого Гадяч, який подарував йому покійний Владислав IV, незважаючи на те, що Конецпольський був його свояком — вони обидва були одружені на рідних сестрах.
Тому, сидячи у Збаражі, Вишневецький вирішив залишитися осторонь від участі в ополченні. Але ненависть до козаків пересилила у князі гордість і, назбиравши за власний кошт дванадцять тисяч війська, він попрямував під Костянтинів та розташувався неподалік нього табором. До честі князя, у його таборі порядку та дисципліни було більше, ніж у таборі під Глинянами. Тому та шляхта, яка дійсно зібралася на війну з патріотичних спонукань, масово покидала Глиняни і стікалася під Костянтинів. Навіть Конецпольський пішов до Вишневецького, знехтувавши гординею й відкинувши колишні суперечки.
Утім, хай як лаяли його милість Заславського за його зніженість і пристрасть до розваг, пан Домінік був аж ніяк не дурний, якщо зрозумів, що таке роздвоєння війська призведе до нової біді. Тому князь вирушив до Вишневецького шукати примирення.
Ярема, дізнавшись, хто до нього прибув, надзвичайно зрадів, оскільки гордому князю лестило таке приниження давнього недруга — треба ж, Заславський іде до нього на уклін! Тому Скажений Ярема вирішив прийняти князя якомога привітніше й люб’язніше. Увічливо розмовляючи, обидва колишніх суперники вже майже примирилися, коли такий собі Самійло Лящ[78], близький приятель по чарці князя Заславського, бездумно ляпнув гостреньке слівце: «Ги! Булаву — поділили, а даму — ні!»
Цей Лящ був рідкісною поганню, і Вишневецький завжди дивувався тому, навіщо покійний гетьман Конецпольський, таточко його свояка, опікувався цією гнидою! На совісті Ляща були численні вбивства, зґвалтування, пограбування, відрізані носи й вуха, викрадення дівчат і жінок та подальше використання їх у своїх оргіях. А грабував і тиранив він усіх підряд — і власних хлопів, і шляхтичів, і міщан, і просто подорожан. Ляща двісті тридцять шість разів судом засуджували до вигнання, а сейм — тридцять сім разів до позбавлення шляхетської честі, але заступництво покійного Конецпольського забезпечувало йому повну безкарність. Одного разу Самійло Лящ до того знахабнів, що з’явився в королівському палаці в шубі, що була підшита його судовими вироками, чим відверто показав, що плює на всяке правосуддя — і людське й Боже. Тепер ним узявся опікуватися князь Заславський. А все тому, що в 1646 році київський воєвода Тишкевич за наказом короля, який зглянувся на численні скарги шляхти, зібравши невеличке посполите рушення, вирушив у маєток Ляща в Макарові та розорив його. Сам Лящ встиг утекти, а частину земель нелюда-шляхтича прибрав до своїх рук особисто князь Ярема. Дивно, але Лящ побіг скаржитися в той самий суд, на чиї вироки завжди чхав, безуспішно намагаючись повернути відібрані землі. І ось тепер пан Заславський і заступався за Ляща, щоби досадити Вишневецькому.
78