Пан Кисіль зробив паузу. Заславський зітхнув, обперся на підлокітник свого крісла і стоїчно підпер товсту щоку таким самим товстеньким кулачком, приготувавшись слухати всю ту подальшу ахінею, яку мав намір нести його милість воєвода. Але пан Адам здивував усіх.
— Ви запитуєте моєї поради? — вів далі він. — Боріться, але не бийтеся на смерть — ось моя порада. Боріться словом! Неквапливо, обережно й розважливо — таким повільним, але надійним шляхом ми зможемо досягти такої бажаної перемоги й такого довгоочікуваного миру. Навіщо наражати наші християнські душі на страшну небезпеку покинути їхню тлінну оболонку, коли можна здобути перемогу, не проливаючи ані своєї, ані хлопської крові? Я закликаю всіх милостивих панів, присутніх тут, відкинути пристрасть, яка терзає ваші благочестиві душі, і довіритися своєму холодному розуму. Certa viriliter sustine patienter![80] Не варто більше показувати готовність до війни, а треба проявити до заколотників милість. Дамо їм час усвідомити свою провину і схаменутися. І вони з радістю повернуться до своїх обов’язків покори й лагідності. Але якщо все ж нахабство переважить у них і вони знехтують нашим милостивим прощенням, то любов до своїх родин і рідних домівок рано чи пізно здолає в їхніх бунтівних душах ненависть та свавілля, і саме це змусить їх прийти до покірності.
Шляхта з полегшенням зітхнула — усі очікували довшої та більш багатослівної промови, тому марно нишпорили у своїй свідомості в пошуках терпіння.
— Пан воєвода має рацію, — вигукнув чеховський каштелян, натхнений таким швидким закінченням виступу Киселя. — Дамо заколотникам час схаменутися, адже ми — той дамоклів меч, що висить над їхніми головами. Ми маємо подарувати їм надію на прощення. Інакше, позбувшись її, вони стануть ще більш відчайдушними.
Несподівано пана Киселя почали підтримувати багато присутніх, а князь Заславський лише втомлено слухав ці поради.
— Пане Вишневецький, а що ти скажеш? — несподівано для всіх запитав Домінік.
Вишневецький усміхнувся. Із самого початку він мовчав і тільки глузливо поглядав навколо.
— А скажу я те, що не володію таким красномовством, як деякі. Але, слухаючи так прегарно висловлені поради, я дивуюся всім, хто тут присутній! Чим ви мислите, панове? Та якби козацька мерзота мала так само совісті, як пан Кисіль красномовства, то й мови не було би про війну! Але в нас війна, і в ній лише один може бути переможцем! Нам радять вести війну без битв. Що за нісенітниця! Доки ви виявлятимете до заколотників ласку, литиметься шляхетська кров. Треба гнати їх під три чорти не батогами, а шаблями! Якщо хочете перемоги, то домагайтеся її! Слід негайно вдарити по козаках, не чекаючи їх з’єднання з татарами. Так! До них на підмогу йдуть татари! І тоді бунтарі стануть сильнішими. Не забувайте, панове, що настає осінь, і нам буде дуже складно знайти в розореному краї провіант. Та й підходить час платити платню жовнірам, а грошей у вас катма. Тоді почнуться втечі й заворушення в нашій армії. А сейм неодмінно запитає у вас звіт за всі витрати. І як ви з’явитеся перед ним? З якими очима? Як ви поясните сейму те, що, втягнувши Вітчизну в такі витрати, ви не зробили жодного пострілу, а війну — програли?
Вишневецького бурхливо підтримали ті, хто пристрасно бажав воювати. Утім, підтримали його й ті, хто щойно хотів вирішити справу мирно, — дехто подумав, що витрати дійсно великі і їх треба виправдати. О, проклята жадібність!
Домінік мовчки слухав, а коли дебати вляглися, сказав:
— Так, перемога в наших руках! Але яка користь усім від цієї перемоги? Ось скажи мені, пане Вишневецький, хто працюватиме на твоїх землях, коли ти особисто перевішав і пересаджав на палі всіх своїх хлопів? Сумніваюся, що такий чудовий воїн, як ти, зможе утримати в руках плуг. Не приховую, що я, як і більшість тут присутніх, маю в Україні величезні земельні володіння, і козаки — це мої хлопи. Так само, як і ваші! Тому якщо ми всі маємо шанс угамувати цю смуту миром, не вбиваючи власних хлопів, то чому маємо його проґавити? Cedant arma togae![81]
Смаглявий Вишневецький аж позеленів зі злості, але сказати йому було нічого, — більшість розуміли, що Заславський має рацію. Вишневецький ледь не скрипів зубами з люті й упіймав себе на думці, що він теж розуміє доводи свого недруга. Тому він у злобі на всіх, зокрема й на самого себе, забрався до свого табору.
80