Однак військова рада ще не встигла добігти кінця, як кілька хоругв Киселя, що несли варту, без усякого наказу вступили в сутичку з татарами — невідомо, хто зав’язав бій. Марно пан Кисіль намагався стримати свої полки — його ніхто не слухав. Слідом за свавільними киселівськими хоругвами в атаку пішли й інші, але безладно, кожна хоругва летіла туди, куди їй заманеться. Природно, що через таку безладну атаку польські хоругви почав тіснити супротивник. Тоді визволяти надто гарячих товаришів кинулися війська Конецпольського, Киселя, які досі залишалися зі своїм воєводою, дві рейтарські хоругви старости бжезинського й хоругви старости велюнського. Навіть Вишневецький відправив свої загони на допомогу. Щоправда, така сутичка закінчилася без усякого результату для обох супротивників.
У досаді на цю подію князь Заславський вирушив до переправи через Ікву, яку йому належало охороняти. Пробираючись через болота, Домінік і не помітив, що його хоругви оточують козаки й татари — він задумливо їхав на своєму коні, навіть не виславши вперед розвідки. Отямився князь лише тоді, коли його полк перетнув переправу й повз нього свиснула куля. Одразу, не чекаючи якогось наказу, кілька його легких кінних хоругв під началом Вітовського пішли в атаку на супротивника. Дивуючись щодо такої прудкості та свавілля власних солдатів, Домінік певний час стояв нерішуче на місці й не знав, що робити далі. Раптом він побачив, як хоругви варшавського старости й пана Зборівського, які пішли з ним, розвернули своїх коней у протилежний бік і без жодних пояснень кинулися навтьоки. Власні загони пана Домініка, що ще залишилися з ним, з незрозумілої для князя причини теж миттєво побігли слідом.
— Та що ж це таке?! — вигукнув Заславський. — Стійте!
Але його ніхто не слухав. Загін Вітовського на правому березі натрапив на цілий козацький полк, і тепер стрімголов спільно із загонами Корецького, які так і не змогли відбитися, помчав назад. Домінік озирнувся й побачив, що просто на нього біжить польська піхота, яка до цього сиділа в окопах, а її з криками «За віру православну!» і «Алла!» переслідують кінні козаки впереміш із татарами.
— Швидше, твоя милосте! Нічого дивитися! — сказав один із його наближених і поскакав у бік польського табору.
Заславському нічого не залишалося, як повернути свого коня й bardzo szybko[84] тікати. На переправі виник затор — піші жовніри заважали кінним, і ті змушені були тікати через загату, де багато безславно потонули, але дехто все ж примудрився благополучно втекти. Однак ті з поляків, які вже встигли перейти на лівий берег, наткнулися на загін піших козаків, що зайшов із тилу. Козаки, ставши у три шеренги, просто розстрілювали вершників разом із кіньми: перша шеренга стріляла, друга передавала заряджені рушниці й забирала розряджені, а третя заряджала їх. Козаки діяли так швидко й чітко, що вогонь не припинявся ані на хвилину.
Домінік, підхоплений загальною панікою і втечею, ніяк не міг збагнути, звідки взялося стільки козаків. А тут ще десь збоку пролунали крики «Алла!». У цю саму мить пейзаж навколо князя вчинив кульбіт — і він полетів униз, боляче вдарившись плечем об землю. «Піді мною вбили коня!» — зметикував Заславський, силкуючись піднятися, але ніяк не міг вивільнити свою товсту ногу з-під кінського трупа. Люди з почту допомогли пану Домініку піднятися, привели іншого коня і, оточивши кільцем, повели свого князя геть від злощасної переправи, виводячи його з оточення. Але козаки заганяли поляків, що відступали, у болото, у якому ті почали повільно й невблаганно гинути. Ті, хто біг попереду, не могли подолати місцевість швидко, а ззаду на них напирали їхні товариші. Почалося страшне сум’яття — у заболоченій місцевості, немов у напіврідкому тісті, погрузли люди й коні. Здивований і переляканий пан Домінік відчув, що його кінь іде під землю. Князя витягли жовніри. А кінь, звільнений від важкої ноші, за допомогою людей вибрався з багнюки, однак Домініку довелося йти пішки, щоби тварина знову не загрузла. Чвалаючи болотом, князь задихався від незвичної для нього пішої ходьби, обливався потом та постійно ковзав на слизькому ґрунті, падаючи в калюжі та багнюку. Коли нарешті вдалося вибратися на більш-менш сухе місце, то Заславський, який досі важко дихав, на загальний подив, сам, без сторонньої допомоги, виліз на коня й поїхав назад, до свого табору. Князю Домініку Заславському було і соромно і прикро. «Ми втекли, немов боягузливі зайці», — думав він, брудний і мокрий.