— Багато знатимеш — швидко постарієш, — підморгнув йому Тимофій і пішов до шатра Кривоноса, щоби привітатися з гетьманом.
Матвій глузливо дивився на сина.
— Квапишся голову скласти, синку? — холодно запитав він і, коли побачив, що син зніяковів від його слів, додав: — Навіщо тобі це все треба, Юрію? Повернись, поки ще не пізно, до коронного канцлера. Від цього буде набагато більше користі передусім для тебе самого.
— А навіщо ти прийшов сюди, батьку, навіщо тобі воювати? — відповів питанням на питання Юрій.
— Тому що я з юності воюю. Я прожив своє життя у воєнних походах і не приховую, що мені останнім часом важко жилося у Волховицях — занудьгував по війні. І цілком можливо, що мені судилося закінчити своє життя так, як я його прожив, — воюючи. Але я не хочу для тебе такої долі, синочку. Ти мій старший син, спадкоємець. Ти мусиш думати й піклуватися про братів, бо добре знаєш, який Семен у мене недолугий, а Михайлик ще занадто юний і слабкий здоров’ям. Ти ж моя надія!
Юрія навіть пересмикнуло від такої ніжності — він згадав, якою ненавистю горіли очі батька, коли він замахувався на нього батогом.
— Рано ти мене ховаєш, батьку, — холодно відповів Юрій. — Я прийшов сюди не вмирати, а битися і здобути перемогу. Ти провів своє життя з шаблею в руці, то чому я мушу прожити своє інакше і посоромити тебе? Хіба я не твій син? Та й не хочу я прожити своє життя з пером і чорнилом у руках! — з цими словами він поспішив піти, щоби припинити цю неприємну для нього розмову.
— Дурень! — прошипів Клесінський, бо єдиною причиною, з якої він бажав повернення Юрія на службу до Оссолінського, було те, що особисто для нього, Матвія, ця служба сина була вельми вигідна, а на почуття й бажання сина панові Клесінському було начхати. Потім він покликав Кліща, велів тому зібрати його речі і знайти для нього більш-менш зручне місце для ночівлі.
Жертва полковника Максима Кривоноса виявилася не марною — польське військо прибуло якраз туди, куди його запрошували — тепер козакам в очікуванні татарського підкріплення залишалося висотувати сили супротивника. У козацькому таборі панувала наснага — ніхто не боявся, нікому не було страшно, кожен усвідомлював, що від цієї битви залежать не лише його особиста свобода і свобода його сім’ї, а й доля цілого народу. Щоправда, войовничий дух не виливався в пафосні слова та відверті хвастощі, як це було в польському таборі. Навпаки, більш старші й досвідчені козаки говорили молодим, стримуючи їхній запал: «На все Божа воля! Хто його знає, як воно все обернеться! Можемо і ми голови скласти!» У козацькому таборі часто служили молебні й панувала жорстка дисципліна — під страхом смертної кари було заборонено пияцтво, не було ані сварок, ані бійок, ані неробства.
Вірні своєму планові — висотувати сили супротивника — козаки дражнили поляків, викликали їх на поєдинки, аби розлютити і змусити штурмувати добре укріплений кіш. Особливо відзначався в цьому уманський полковник Іван Ганжа — жоден шляхтич не міг подолати сильного і спритного полковника. Здобувши перемогу над черговим суперником, полковник стояв перед рядами поляків, очікуючи наступного божевільного, який погодився б скласти свою голову під його шаблею. Але охочих більше не знаходилося — шляхта з ненавистю дивилася на хлопа, якого не могла здолати.
— Гей! Ляхи! Що ж так тихо сидите? Або так страшно, що у вас вуха заячими стали й ви навмисно ховаєте їх, аби ми не побачили? Біжіть до Гданська, ясновельможні! Тільки ми вас і там дістанемо! — глузливо прокричав полковник і розвернувся, щоби їхати до свого коша.
Із польських рядів полетіли прокльони та лайки, які громом обірвав постріл — хтось зі шляхтичів підло вистрілив полковнику у спину. Постріл виявився таким влучним, що Іван Ганжа помер на місці[85].
Ця підлість спричинила хвилю обурення в рядах козаків, і почалася жорстока сутичка, яка закінчилася нічим, — супротивники розійшлися, неабияк пошарпавши один одного. Але для козаків смерть полковника стала загальним горем — Івана Ганжу дуже любили та поважали і прості козаки, і козацька старшина.
А 11 вересня жовніри князя Вишневецького атакували кіш полковника Кривоноса. Поляки відважно йшли на штурм укріпленого коша, але це було марно — неможливо вибити козаків із-за валів та укріплень, якими вони оточили свій кіш. Максим Кривоніс, який хоч і не оговтався повністю після поранення, бадьоро командував своїми людьми.
Полковник безстрашно стояв на валу і, примружившись, оглядав ряди супротивника, водночас він приховував від козаків, які його оточували, слабкість та біль від рани. На атаку козацького коша Вишневецький спрямував невеликі сили. «Треба зайти їм у тил, затиснути і знищити, — подумав полковник. — Хоча за цими хоругвами може бути прихована сила, набагато більша, ніж Вишневецький відправив на штурм. Відішлю я хлопців у розвідку, нехай довідаються, що навколо нашого коша робиться».
85
Деякі історики вважають, що полковник Іван Ганжа перейшов на бік поляків, за що отримав офіцерський чин і шляхетство. Дійсно, в одному з документів, що дійшли до наших днів, є згадка про польського офіцера Ганжу, але чи дійсно цей Ганжа та уманський полковник Іван Ганжа — одна особа, достовірно стверджувати неможливо. Факт зради Івана Ганжі викликає сумнів — він стояв біля самих коренів Національно-визвольної боротьби українців, обіймав в армії Б. Хмельницького високий чин, мав повну довіру гетьмана, і його зрада під час Пилявцівської битви здається більш ніж нелогічною.