— Як завгодно, — сухо відповів Матвій та розвернувся, щоби піти, але гетьман зупинив його.
— Стривай, пане! Покійний Тимофій мав наречену, панну Орисю. Де ця дівчина? Я візьму на себе турботу про неї, бо знаю, що Тимофій викрав її із сім’ї, і тепер панянка потрапляє у скрутне становище.
— Ні, пане Хмельницький, — спокійно мовив Матвій, хоча ледь стримав своє роздратування від такої дбайливості. — Орися живе в моєму домі вже практично рік і за цей час стала для мене рідною донькою, а для моїх синів — сестрою. Тому я не віддам тобі дівчину — вона була нареченою мого брата, і на мені лежить турбота про неї. Це мій обов’язок перед покійним братом.
Хмельницький хотів було заперечити, але Клесінський перебив його:
— Я Богом присягаюся, що до останнього віддиху піклуватимуся про панну Орисю, вона ніколи не пізнає ані нужди, ані приниження. Вона — член моєї родини, і я не маю права передати її на твоє піклування. Залиш і мені хоч якусь згадку про брата!
Хмельницький промовчав і жестом відпустив Клесінського. А пан Матвій, ні з ким не прощаючись — ні з Марком, ні з сином, — швидко зібрався та на світанку покинув козацький кіш. Його справи тут були закінчені, а все інше не хвилювало.
Коли Юрій дізнався про таку страшну загибель дядька, то довго не міг у це повірити — у нього не вкладалося в голові те, що його любого дядечка більше немає на світі. Це нещастя деморалізувало, і Юрко насилу знаходив сили впоратися зі своїм горем. Навіть смерть матері він пережив легше, ніж цю втрату. Від’їзд батька він сприйняв як зраду — адже він залишив його самого з цим горем. Юрій не здогадувався, що гетьман вигнав пана Матвія. Про це він дізнався згодом.
Інакше переживали своє горе Марко та Влад. Марко почувався так, немов у нього відняли половинку серця, душі, ніби частина його життя обломилася і звалилася у прірву. Він часто згадував Тимофія й відчував себе нескінченно самотнім. А Влад, який останнім часом пом’якшав і подобрішав, тепер знову замкнувся в собі — він став колишнім, жорстоким і грубим козаком, що ні до кого не відав жалю. Лише тепер жорстокість Влада не знала меж — він безжально вирізав усіх поляків, які тільки траплялися йому під руку, будь то шляхтич, простий жовнір чи слуга. Максимко нічого нікому не говорив, ні з ким не ділився своїми почуттями, але для нього смерть Тимофія стала гірким ударом долі — він знав його недовго, але встиг прикипіти серцем.
Блискуча перемога під Пилявцями пройшла для цих чотирьох як уві сні й не принесла радості. Але війна не була закінчена, тому всі четверо й далі воювали, але подальші бої стали для них тяжким обов’язком.
Костянтинів, у бік якого втекла більша частина польської армії, козаки взяли 16 вересня, бо туди сподобилися добігти ледь більше від тисячі найманців-піхотинців. Решті шляхти вистачило розуму піти зразу до Львова, а тим, кому бракувало, довелося зустріти свою смерть або під козацькими шаблями, або у водах Случі — залишки посполитого рушення, переправляючись через міст, створили таку тисняву й так поспішали, що міст просто обвалився під їхньою масою.
Відтак, 20 вересня біля Ямполя козаки об’єднали свої сили з ордою калги-султана Кирим Ґерая, звідки рушили на Вишнівець — родовий маєток Скаженого Яреми, який ніхто не захищав, а потім і на Збараж[86], що взагалі був усіма покинутий. Після взяття Збаража українсько-татарська армія, прямуючи до Львова, розділилася на дві частини: одна частина на чолі з Хмельницьким рушила через Броди й Буськ, а інша попрямувала через Золочів та Глиняни.
Причиною облоги Львова послужила відмова міського магістрату видати шляхту, що сховалася тут після пилявцівської ганьби — Хмельницький ввічливо попросив їх про це у своєму універсалі, а заразом запропонував містянам союз із Військом Запорізьким.
Львів був одним із найбагатших торгових міст у всій Речі Посполитій, але дуже давно перебував під її владою, тож польський дух тут був сильний, як ніде в Україні. Та й більшість міського населення становили переважно католики, поляки та євреї. Тому поява православних козаків під стінами міста більшу частину містян не потішила так, як це було в інших українських містах. Та ще передові роз’їзди козаків і татар не стрималися й пограбували передмістя Львова, розташовані поза фортечними стінами. А храм святого Юра козаки взагалі розорили, винесли з нього всі цінності й безсовісно пограбували всіх людей, що там сховалися. Тому члени магістрату відписали Хмельницькому, що не збираються укладати з козаками жодних союзів, доки сейм не обере нового короля; а шляхта, яка побувала в місті після Пилявців, уже вирушила на елекційний сейм, тому видати нема кого; а євреї — піддані Речі Посполитої, перебувають під її захистом, і видавати їх козакам ніхто не збирається.
86
Не слід плутати взяття Збаража армією Хмельницького восени ١٦٤٨ р. з облогою Збаража, яка відбулася влітку ١٦٤٩ р.