Тому гетьман не став марнувати сили та час на захоплення Львова, хоча легко міг узяти місто — як слід пошарпавши передмістя та обстрілявши саме місто з гармат, відрізавши його від води. Натомість він зажадав у містян відкуп у розмірі двохсот тисяч злотих для татар, які погрожували неодмінно здобути місто. Бідні львів’яни просто не могли виплатити таку суму — перед цим їх безсовісно обібрали регіментарі посполитого рушення, котрі побували в місті після пилявцівського розгрому та зібрали з жителів кошти для найму нового війська нібито для їх оборони, але насправді просто втекли з отриманими грошима, ледь біля міста з’явилися козаки й татари. Тому депутація від містян просила про поблажливість і зменшення необхідного відкупу, інакше натякала на те, що вони готові покластися на міць львівських стін. Присутній Тугай-бей лише гордовито посміхнувся. «Ви, ляхи, козаків-молодців образили, відмовившись увійти з ними в союз, то хоч у землю закопуйтесь — я вас і там дістану! Двісті тисяч злотих, і ні монетою менше! Вам віри немає! Усі поляки — брехуни й шахраї! Досить, що ми вже відпустили шляхтича Синявського під чесне слово — він досі викуп за себе не надіслав! Тому де хочете, там і беріть гроші! Інакше каменя на камені не залишимо!» — глузливо й зарозуміло говорив гордий бей депутації містян. Але все ж погодився на те, щоби львів’яни відкупилися товарами на цю суму.
Отримавши викуп, козацька армія спокійнісінько рушила до Замостя — адже король ще не був обраний і перемир’я підписувати було ні з ким, а воювати й досі бажала добра частина козаків. Та й облога першої польської цитаделі має підстьобнути елекційний сейм залишити розваги та інтриги і нарешті обрати короля. Частина татарської орди, обтяжена здобиччю і бранцями, вирушила до Криму. Але Тугай-бей залишився разом з українським гетьманом, а з ним — дещо менше за десять тисяч татар. Вочевидь, бею дуже подобалося воювати з козаками.
Замостя було першою фортецею на споконвічно польських землях і відкривало шлях у серце Польщі. Коли ця звістка дійшла до шляхти, що зібралася на елекційний сейм для виборів короля, усіх охопила паніка. Залишки польського війська, які вціліли після Пилявців, розбіглися й не скоро знайдуть у собі сили та хоробрість знову зібратися для оборони улюбленої Вітчизни, а облога Замостя козаками змусила шляхтичів поквапитися й віддати свої голоси на користь королевича Яна-Казимира, чиє угруповання виступало за перемир’я з Військом Запорізьким. Адже ніхто не сумнівався, що Замостя впаде, і це незліченне військо нового Тамерлана, як висловився хтось із добре освіченої шляхти, рушить просто на Варшаву, змітаючи, грабуючи і спалюючи все на своєму шляху. Та ще й на сейм з’явилися посли від Хмельницького і заявили, що Військо Запорізьке бажає бачити своїм королем королевича Яна.
Тому 7 листопада 1648 року Річ Посполита отримала нового короля — Яна II Казимира Вазу, милістю Божою короля польського, великого князя литовського, руського, прусського, мазовецького, жематійского, лівонського, смоленського, сіверського, чернігівського, а також наслідного короля шведів, готів, венедів[91].
Отримавши цю звістку, гетьман зібрав козацьку раду, на якій більшість козаків підтримали укладення перемир’я з Польщею — усі почали розуміти, що це насправді необхідно: закінчувався провіант, порох і кулі, корм для коней. До всього ще й вибухнула епідемія чуми.
Коли гетьман уклав перемир’я, зняв облогу Замостя й мав намір повернутися в Україну, Марко і Влад відчули полегшення — цих двох за сотні миль чекали кохані жінки. Із ними двоє друзів сподівалися знайти душевний спокій. Але Юрія ніхто не чекав, а повертатися додому йому не хотілося — там усе занадто нагадувало йому про дядька. Та й не прагнув бачитися з батьком, адже він за весь цей час жодного разу не написав синові, немов панові Клесінському було байдуже, живий він чи ні. Тому Юрко вирішив залишитися з Кривоносенком. Під час облоги Замостя, заразившись чумою, помер полковник Максим Кривоніс[92], і Юрій відчував, що Максимко потребує його підтримки й товариства не менше, ніж він сам товариства Кривоносенка.
Влад поспішив до Чигирина — там його чекала Ліора. А Марко, розпустивши свою сотню по домівкам і залишивши із собою п’ятнадцять осіб, яким нікуди було діватися, вирушив у Дике Поле. Він мав намір забрати Христину, а потім повернутися з нею додому, до Києва, — більше їм двом нікуди було їхати. «Як то прожила всі ці місяці Христина? Вважай, півроку її не бачив! — думав Марко, поспішаючи до Тернового урочища. — Я ж не кращий за свого покійного батька — жодного разу не послав їй звісточки про те, що зі мною все гаразд. Поїхав у травні — і згадуй лиш як звали!»
92
Є декілька версій смерті полковника М. Кривоноса. За однією з них, він помер від чуми, епідемія якої почалася восени ١٦٤٨ р.