— А ми тут до чого? Що ж! Це гірше для його милості пана Заславського, — відповів Ярема, надзвичайно задоволений таким розвитком подій. — Де він не мився б, від цих помиїв, що сам на себе пролив, ніколи не відмиється! Посилити охорону нашого табору! Завтра буде важкий день.
Князь наче на воді ворожив — уранці йому доповіли, що в сусідньому таборі орудують козаки, грабуючи його, бо вся шляхта й жовніри, що залишилися там, уночі втекли, кинувши все своє добро, зброю, гармати й навіть поранених товаришів.
Чорні очі князя перетворилися на дві бездонні темні прірви. Він деякий час із подивом дивився на жовніра, який обережно відступав назад, побоюючись, аби князь, отримавши таку звістку, у гніві не порубав його. Але це було марно!
— Господи! — раптом заволав Ярема. — За які гріхи Ти покарав мою милу Вітчизну таким нікчемним, боягузливим народом? Боже, вилий свій гнів на них, але знищ і тих, хто довів її до цієї ганьби й неслави! Винищ цих покидьків і плебеїв, що посміли посягнути на її спокій і ганебно розтоптали її славу! Ліпше мені голову скласти, ніж бачити свою Вітчизну в такій ганьбі!
Однак ця полум’яна тирада була не зовсім щира — Скажений Ярема намітив, що він залишається сам на сам із численним козацьким бидлом і татарським поганством. Ця обставина не те, щоб уселила в серце князя страх, адже він не був боягузом. Але, розмірковуючи тверезо та без зайвої гордині, він зрозумів, що йому належить або скласти голову на полі битви, чого йому аж ніяк не хотілося, або долучитися до Потоцького з Калиновським, що було для гордого князя ще гірше за смерть. Тому Ярема не став надмірно кипіти гнівом та паплюжити козаків, а наказав згортати свій табір і організовано відступати, але не до Костянтинова, а до Львова, оскільки не сумнівався, що козаки, переслідуючи регіментарів, підуть саме на Костянтинів.
Однак організовано відступити не вийшло — з людинолюбства Ярема почав підбирати в дорозі розсіяних в окрузі та переляканих шляхтичів і жовнірів, тому й забарився. Його вистежили козаки й почалося переслідування, що змусило Вишневецького тікати не менш жваво від інших ясновельможних королят.
Увесь довгий шлях від Пилявців до Львова поляки пробігли загалом за сорок три години, чим осоромили навіть Фідіппіда[93], адже коли вони добігли до Львова, то не впали мертвими. Природно, що князь Ярема, зробивши таку пробіжку, не полінувався прихопити і свого бранця.
Щоправда, найбаскішим бігуном, незважаючи на своє нещасне здоров’я, виявився пан Кисіль — від Пилявців він побіг прямісінько до Варшави, а в дорозі спритно придумав для себе виправдання. Адже недарма сказав про нього якийсь польський шляхтич: «Цей Кисіль не лише кислий, а й гіркий».
У Львові князь трохи віддихався й нарешті вирішив подумати про справи держави. Шляхта, що сховалася в місті після своєї поразки, посилено розпускала чутки, що Хмельницькому допомагали чаклуни, які напустили на польське військо чари — через це все військо охопив непереборний страх перед козаками й татарами. Тому всі втекли! Саме тому, а зовсім не через те, що мужва хоробро билася! Що безглуздіша брехня, то охочіше в неї вірять люди. Містяни теж повірили, і місто охопила паніка. А дехто, зібравши найкоштовніші свої пожитки, спішно покинув Львів і вирушив до далеких та безпечних Торуня або Гданська.
Перевівши дух, шляхта, яка вціліла після пилявцівського розгрому, почала покидати місто. Одним із перших поїхав пан Заславський. І правильно зробив! Інакше його неодмінно розтерзали б його ж вояки, які в досаді тинялися містом, за те, що пан Домінік утік із Пилявців, кинувши своїх солдатів.
Зате князь Остророг, який знайшов притулок у львівського архієпископа, сповна вислухав усі справедливі докори та образи від своїх розгніваних солдатів. А коли до нього прийшла депутація від містян із питанням «Що робити?», він порадив їм покластися на волю Божу, оскільки й сам не знав нічого. Адже все військо було знову практично знищене, грошей на нове бракувало, уся зброя й артилерія залишилися в пилявцівському таборі, а козаки й татари ось-ось нападуть на місто. Природно, що Остророг постарався пересипати свою промову барвистими латинськими виразами та крилатими фразами, адже добре освічений князь був меткий на латину. Недарма казали, що в ті часи, коли в Польщі було мало освічених людей, було лише три Біблії — у короля, примаса та Остророгів. Щоправда, депутація містян не оцінила цього, оскільки в таку мить була вельми байдужа до латини. Тоді князь написав примасу листа, що він збирається обороняти улюблену Вітчизну у Львові, і з цією метою скликав воєначальників, котрі залишилися в місті. Однак до нього ніхто не прийшов. Поміркувавши, Остророг вирішив просто віддати начальство Вишневецькому, якого підтримала більшість шляхти, солдатів і містян.
93