Повідомивши це нашому багатомилостивому пану ксьондзу, старанно доручаємо нашу службу тобі, багатомилостивому панові та іншим нашим багатомилостивим панам.
Писане в Яворові, 6 жовтня 1648 року.
Ваші милостиві пани, старанні брати і слуги князь Єремія-Михайло Корибут-Вишневецький, воєвода руський; князь Микола Остророг, коронний підчаший; Олександр Синявський, староста львівський; Станіслав Потоцький[94], воєвода подільський; Ієронім Радзеєвський, староста ломжинський»[95]
Щоправда, з цього листа самому Мацею Лубенському було не зовсім зрозуміло, чому треба допомагати львів’янам саме із Замостя, замість того, щоб, отримавши підкріплення, хоробро бити ворога просто під самим Львовом. Та й вельми здивувався примас тому, що таке місто, як Львів, виявляється, зовсім не пристосоване до оборони, як писали йому про це Вишневецький з Остророгом! Адже Львів оточений подвійним кільцем кріпосних стін із сімнадцятьма вежами й артилерією на них. А третє кільце оборонних споруд складається з валів та глибоких ровів, наповнених водою, завширшки майже в п’ять кроків[96]. Та й у місті всього двоє воріт — Краківські й Галицькі, і дві хвіртки — єзуїтська та босоцька. Із заходу його оточують болота, з півночі захищає фортеця — Нижній Замок[97], з півдня — монастир ченців-бернардинів, зі сходу — ченців-кармелітів, причому обидва являють собою дві невеликі цитаделі із власною артилерією, а над самим містом височіє відмінно укріплений Високий Замок. То невже так важко захищати Вітчизну в такому потужному форпості, як Львів, у якому до того ж проживає майже тридцять тисяч містян, половина з яких здатна тримати зброю?
Вишневецький, вирішуючи такі важливі державні справи, як збір контрибуції, захист Вітчизни та написання листів, пам’ятав і про свого бранця та його таємницю, і серед своїх численних клопотів знайшов час ґрунтовно ним зайнятися. «Навіть якщо я відриватиму від нього шматочки, він однаково нічого мені не скаже. Не дасть жодного натяку! Занадто він гордий і мужній, цей русин. Та й навіщо його калічити тортурами? Він мені треба цілим і здоровим! До того ж схоже, він і сам не знає, чим завинив перед своїм братиком», — подумав князь і відіслав надійну людину, одного зі своїх холуїв, якогось Войтеховича, дізнатися, де нині пан Матвій і що робить. А також усіма правдами й неправдами вивідати, що ж таке не поділив зі своїм молодшим братом пан Клесінський.
Розрахунок Скаженого Яреми був простий: він дізнається, що сталося між братами, а потім спустить Тимофія, мов ланцюгового пса, на його старшого брата, і цей козак розрахується з Клесінським і за себе, і за нього, Ярему! «Ми зав’язуємо з тобою цікаву шахову партію, пане Клесінський! — весело подумав Вишневецький. — Я завдам тобі удару там, де ти його зовсім не чекаєш, і ти дорого заплатиш мені за мої душевні муки».
Але час минав, Войтехович не повертався, і Тимофій далі нудився в підвалі варшавського будинку князя. Утім, мстивий Вишневецький, плетучи інтриги, не забував і про цю маленьку справу. Бувало, він потайки спостерігав за своїм полоненим. Той заріс невеликою борідкою, чуб його теж відріс, а сам хлопець, досить брудний, бо похід до лазні для в’язня не передбачений, зазвичай сидів у задумі, чи спав на соломі, чи міряв кроками свою темницю. Проте князь бачив, що дух його не зламаний. «Це добре! Це додасть твоїм крилам стрімкості, голубе ти мій сизокрилий!» — із задоволенням думав Вишневецький.
Одного чудового грудневого дня повернувся Анджей Войтехович.
— Де ти так довго був? — невдоволено запитав князь.
— Прошу вибачення в мого милостивого пана! Але коли я покинув твою милість, то був змушений їхати в Поділля й повертатися з нього окружним шляхом. Адже, як відомо твоїй милості, Львів і Замостя були обложені бунтівниками Хмельницького, а в їхніх околицях никали загони козаків. Тому дорога й зайняла в мене так багато часу. Інакше я неодмінно потрапив би до їхніх рук. А після я хворів і пролежав практично три седмиці, не маючи сил піднятися з ліжка, — відповів посланець, промовчавши, що хворів він лише тому, що напившись у придорожній корчмі, затіяв сварку, за що й дістав удар шаблі.
— Гаразд! Дізнався що-небудь? — нетерпляче запитав Ярема.
— Так. Виявляється, після битви під Пилявцями Клесінський спокійно повернувся до своїх Волховиць, які на диво вціліли. Там оголосив, що молодший брат загинув і відразу поспішив повести під вінець його наречену, надзвичайно поспішаючи з весіллям і ледь давши панночці час, щоб оговтатися від горя. Ця дівчина — якась панна Орися. Хто ця дівиця та якого вона роду, я так і не дізнався, та й побачити мені її теж не вдалося — вона жодного разу не виходила з дому. Мені розповіли, що вона довгий час жила у Волховицях, куди її привіз цей молодший Клесінський, бранець твоєї милості. І ось сталося так, що ця панянка дуже сподобалася панові Матвієві Клесінському — про це всі його хлопи та челядь давно провідали і сміялися за його спиною, адже дівчина пристрасно кохає його молодшого брата, а старший волочився за нею, наче хлопчисько. А коли він зібрався з нею одружитися, чернь обурилася — у молодого пана й ноги не встигли охолонути, а рідний брат на його нареченій одружується. Гадаю, що тепер вони, найімовірніше, вже одружені, бо я не став чекати їхнього весілля, поспішаючи повідомити про все це твоїй милості.
94
У цьому листі, найімовірніше, підписався Станіслав Ревера Потоцький (р. ж. ١٥٧٩–١٦٦٧), двоюрідний брат великого коронного гетьмана Миколи Потоцького, який у ١٦٣٦–١٦٥٥ рр. був подільським воєводою.
95
Лист процитовано з оригіналу, що зберігається в Державному воєводському архіві в Гданську, шифр ٣٠٠.٢٩/١٣٠, лл. ٢٤٩ об. — ٢٥٠.
97