Утім, коли до князя дійшла чутка, що полковник Кривоніс рушив до його задніпрянських володінь зі своїм військом, він не став спокушати долю, вирішив не обстоювати свої латифундії й рушив у глиб Брацлавського воєводства[17]. Тут честолюбний князь звернув до Погребища, де вчинив страшну різанину — безжально наказав замучити і стратити безневинних містян, які нібито співчували заколотникам. Особливо жорстоко розправився його княжа милість із православними священиками, наказавши висвердлити їм очі.
Після цього князь мав намір вирушити до Немирова, яким володів, аби там поповнити провіант. Тож він залишив Погребище й поїхав дорогою в потрібний бік. Ось тут пан Матвій і мав щастя, точніше нещастя, зустріти його милість князя Єремію Вишневецького, воєводу руського.
Клесінський спокійно і впевнено почувався в загоні Вишневецького — він був більш родовитим та багатим, ніж присутні тут шляхтичі, та й увага, яку виявив до нього сам князь, відразу змусила решту шляхти привітно подивитися на православного русина.
Увечері, сидячи біля багаття, наче простий жовнір, Вишневецький паплюжив козаків на всі лади — він люто ненавидів їх ще з часів Смоленської війни, де козаки вельми мляво й неохоче воювали з братами за вірою, а потім узагалі залишили польську армію. Князь завжди нехтував у походах комфортом, воліючи ділити тяготи воєнного життя зі своїми солдатами. За що ті дуже поважали його та часто з гордістю казали: «Наш князь не гребує їсти з нами з одного казана, тому що він — справжній лицар!»
— Ось чим цих схизматиків треба гнати! — гарячкував Вишневецький, указуючи на свою шаблю, і тут помітив Матвія, що слухав його з непроникним і незворушним обличчям. — А ти, пане Клесінський, досі грецького обряду дотримуєшся? — несподівано запитав він.
— Так, твоя милосте. А яка різниця? Однаково Бог один для всіх! — відповів Матвій, не вважаючи за потрібне приховувати правду.
— Ні, є різниця! Десь-то є істинна! А грецький обряд — відступництво та єресь!
— Так, твоя милість має рацію, воно, може, так і є, — обережно відповів Клесінський, який знав про нетерпимість князя в цьому питанні. — Та тільки мій покійний батько, Царство йому Небесне, дотримувався православ’я і нас із братом так виховав. Тому не можу переступити батьків заповіт, відмовившись від православ’я. Це буде неповагою до пам’яті мого батька. Ось і тримає мене ця обіцянка.
Вишневецький нахмурився, але нічого не сказав. А наступного ранку княже військо вже підходило до Немирова. Матвій напружено думав про вчорашню розмову з князем. Від нього не сховалося те, що князь залишився ним незадоволений. «Чорти ухопили б цих проклятих єзуїтів із їхніми принципами! — зло думав Матвій. — І як це в них виходить забивати людям мізки своїм релігійним фанатизмом? Будь я на місці Вишневецького, то плював би на релігію! Дійсно — яка йому різниця, якої я віри?! Треба якось виправити вчорашню ситуацію!» З цією метою він під’їхав ближче до князя.
— Стривай, твоя милосте! — сказав Матвій. — Посмію дати тобі пораду. Не ходи сам до Немирова. Краще відряди кого-небудь в розвідку. Адже невідомо, що там нині відбувається! А так, хто попереджений, той озброєний.
Вишневецький усміхнувся, визнав цю пораду розумною й відправив туди шляхтича Барановського з наказом приготувати провіант для його армії. А сам зі своїм військом зупинився в Обідному. І яке ж було здивування та обурення князя, коли Барановський повернувся з відповіддю, що немирівці нахабно відповіли йому з палісаду, що більш не визнають над собою влади Вишневецького, тепер їхній повелитель — Хмельницький, а князь нехай боягузливо тікає за Віслу, де йому й місце. Ось так, бажаючи вислужитися, пан Матвій мимоволі позбавив князя приниження особисто вислухати ці образливі слова.
17