Вишневецький так оскаженів, що спішно підняв усе своє військо й одразу повів його на Немирів. Його жовніри швидким штурмом узяли місто, оскільки воно було захищене слабким дерев’яним палісадом, і влаштували в місті безжальну різанину, перебивши всіх, у кого не забракло хоробрості їм опиратися. Тільки тоді Єремія Вишневецький урочисто в’їхав до свого володіння і звелів викликати до себе міського старосту.
Коли до нього привели старосту, то він уважно його оглянув. Нещасний староста стояв перед князем ні живий ні мертвий, намагаючись не видавати свого страху, але Вишневецький чітко бачив, що чоловік боїться. А боягузтва князь не терпів.
— Хто посмів збурити моїх хлопів? — холодно запитав він.
— Ми не винні перед твоєю княжою милістю, — промовив староста переривчастим голосом. — Тут було кілька відчайдушних козаків, і це вони відповіли так нахабно та нешанобливо твоїм людям. Ми ні в чому не винні! Помилуй нас, ясновельможний князю! Ми з радістю віддамо тобі все, що накажеш!
— Де ці козаки? — запитав Вишневецький, а Матвій зауважив, що чорні очі князя недобре блиснули.
— Їх перебили твої воїни, коли ввійшли в місто, — відповів староста, тремтячи всім тілом.
— Брешеш, собако! — князь із розмаху вдарив його рукояткою батога в обличчя. — Приведіть до мене призвідників, і тоді я помилую та прощу всіх вас. А якщо не приведете, то накажу мучити ваших дружин і дітей на ваших очах!
Нещасний староста, задкуючи й витираючи рукавом кров із розбитого обличчя, кланяючись князю, пішов. Князь став зі своїм військом біля міста, не ризикнувши влаштуватися в самому Немирові. А надвечір до табору князя прийшли ті самі козаки, які так зухвало відповіли Барановському. Вони прийшли самі, не бажаючи прирікати на муки невинних. Князь велів взяти їх під варту.
Наступного ранку на міський майдан зігнали всіх містян, стривожених і наляканих. Сам Вишневецький прибув з усім своїм почтом. Князь вирішив зразково покарати своїх непокірних хлопів, влаштувавши публічну страту. Але те, що побачили люди, не вписувалося в рамки звичайної кари. Козаків Вишневецький наказав замучити дуже безбожно — він звелів здерти з них шкіру, але до половини, а потім посадити на палі.
Мало того, князь не вдовольнився цією стратою, і звелів катувати й мучити всякого, хто лише здавався йому підозрілим. Маленький міський майдан перетворився на пекельну катівню: ні в чому не винних людей розрубували навпіл, виривали їм очі і здирали з них шкіру, рубали руки й ноги, обливали окропом і киплячою смолою, палили частинами. Увесь майдан був утиканий палями з людьми, які в муках умирали на них[18].
Присутні й водночас збожеволілі від страху містяни непритомніли, затикали вуха руками, щоби не чути криків і стогонів нещасних. Але піти ніхто не міг — жовніри князя вбивали кожного, хто насмілювався залишити майдан. Навіть шляхтичі з почту самого Вишневецького з побілілими обличчями дивилися на муки нещасних, часом закриваючись хустинками, стримуючи нудоту, що підступала до горла від запаху крові й горілого людського м’яса.
Один лише князь з очима, що горіли яскравіше, ніж ті вуглини, якими його забризкані кров’ю жовніри мучили людей, спокійно і з задоволенням дивився на людські страждання, отримуючи від цього насолоду. Якимось дивним, диявольським був вираз його обличчя, ніздрі його роздувалися, удихаючи сморід бійні, наче він не викликав у нього нудоту.
Матвій мовчки, з незворушним обличчям, спостерігав цю пекельну картину. «Що з ним сталося? — думав Клесінський. — Так, у Смоленській війні він показав себе жорстоким, але не до такої ж міри! Ну, стратив бунтівників, то навіщо влаштовувати ще й цю безглузду катівню? Я, напевно, зовсім здурів на старості років, якщо зв’язався з цим кровопивцею! Ще й радів, що так вдало з ним зустрівся! Та що ж зі мною таке? Невже для мене стала важливішою дружба з цим божевільним упирем, ніж власні честь та гідність?!»
— Мучте їх так, аби вони відчували, що вмирають! — несамовито вигукнув князь, не звертаючи уваги на відразу до нього його власного почту, яка час від часу з’являлася на обличчях людей. Дійсно, жоден шляхтич не спробував напоумити князя. Усі мовчали, ретельно приховуючи своє обурення.
Але для Матвія ці слова стали останньою краплею — він швидко вийшов із натовпу шляхти, пройшов крізь натовп містян, які розступалися перед ним так, наче він був прокажений, і рушив до табору, де залишалися його люди. Клесінського трясло від огиди та обурення. А ще він злився на самого себе й на своє честолюбство. Якоюсь мірою Матвій вважав себе заплямованим нелюдським злочином, бо мовчки спостерігав за цим, не знайшовши в собі сил заступитися за нещасних людей. Він не міг більше залишатися з Вишневецьким, тому велів своїм людям швидко збиратися.
18
Жорстокі тортури і страти жителів містечок Погребища й Немирова князем Вишневецьким підтверджені багатьма письмовими джерелами та спогадами учасників тих подій, як українців, так і поляків. Згадка про ці події з посиланням на джерела трапляється в працях польських, українських і російських істориків.