Потоцький сказав це не тому, що насправді так думав, а лише тому, що звик діяти наперекір польному гетьманові. Так само, як і Калиновський постійно діяв наперекір своєму начальнику. Ця безглузда ворожнеча між двома воєначальниками була найбільшою дурістю в умовах війни, на яку були здатні тільки божевільні. Це розуміли більшість із присутніх на цій раді шляхтичів, тому вони обурено загомоніли, заговорили всі разом, зав’язалися запеклі суперечки — це була вже не військова рада, а базар. Проте шляхті вдалося дійти згоди. Прийняли рішення: відступити назад, ближче до міст, де було більше можливостей знайти провіант, який, на жаль, уже почав закінчуватися; а також дочекатися князя Єремію Вишневецького з його надвірним військом, який ще не долучився до них. Розраховували, що таке поповнення підніме бойовий дух солдатів. Узагалі, таке рішення було продиктоване побоюваннями, що військо, налякане Жовтоводським розгромом, може розбігтися просто на очах у козаків. А такої ганьби не хотілося нікому! Досить! Уже розігнали хлопське бидло розмовами, тепер треба щось робити, але так, аби честь свою не зганьбити! З цим рішенням погодився Потоцький, одначе лише тому, що воно суперечило пропозиції Калиновського.
— Та ви збожеволіли всі! Треба наступати, а не бігти, подібно до отари овець, у свій хлів! — вигукнув розлючений Калиновський, розуміючи, що таке рішення буде фатальним. — А ти, пане Потоцький, сам винен у загибелі сина й тепер демонструєш своє горе, щоби не визнавати своєї провини! Curae leves loquuntur, ingentes stupent![3] Ліпше ти менше горілки пив би та за гожими бабами впадав, а більше про ратну справу думав! Можливо, і син твій був би живим!
— Собака! Та як ти смієш? — скипів Потоцький. — Ти забуваєшся, мерзотнику! Ти забуваєш, хто перед тобою!
— Останній п’яниця! Ось хто переді мною! — відповів ображений польний гетьман і у гніві покинув військову раду.
Кварцяні війська під командуванням двох гетьманів, що посварилися, відступили, так і не дійшовши до Чигирина, і на третій день свого шляху досягли Корсуня. Тут коронний гетьман змушений був зупинити свій «звитяжний» відступ. Шляхтич Гдешинський, якого раніше відправили в розвідку, наздогнав військо й повідомив, що козацькі й татарські війська наступають на п’яти полякам та стоять за двадцять сім миль від Корсуня. Він сам бачив, як вони переправлялися через Тясмин! Тому Потоцький наказав війську стати табором на невеликій височині в полі неподалік від міста, на лівому березі річки Росі, оточити його з трьох боків високим валом і окопами, а з четвертого боку польський табір прикривала Рось. Ця позиція була вельми вигідна і зручна з усіх поглядів. У цьому місці коронний гетьман вирішив дочекатися свого супротивника, щоби дати бій.
Напевно, уперше за всі ці місяці обидва гетьмани погодилися в тому, що вибити звідси польське військо буде дуже важко, практично неможливо. Крім того, у Потоцького було майже сорок гармат — з такої кількості знарядь можна легко розтовкти атакуючого ворога по землі. Однак серед поляків ширилася зневіра — війська князя Вишневецького досі не прибули до них, хоча вже мали бути тут.
На жаль, п’яне безумство й жага помсти так і не покинули коронного гетьмана. Відступаючи від Чигирина, він наказував спалювати всі містечка й села на своєму шляху, мотивуючи це тим, аби повстанці ніде не могли знайти собі ані притулку, ані провіанту, ані підтримки. На шляху Потоцького запалали Черкаси, Корсунь, а їхні жителі були безжально замучені й перебиті. Така нелюдська, безглузда жорстокість обурила навіть шляхтичів, яким дійшло, що тепер їм самим ніде буде дістати провізію. Та й навіщо вбивати звичайних русинів, які мирно орють землю? Хіба це гідно воїнів? Проте вдіяти ніхто нічого не міг. Як піти проти наказу великого коронного гетьмана?!
— Я наповню їхні серця жахом! — роздратовано відповідав Потоцький на обережні зауваження своїх наближених про те, що не слід знищувати ці міста. — Вони дорого заплатять мені за те, що посміли повстати! Жоден гультяй тепер не знайде тут собі притулку!
Але коронний гетьман помилився — не страх він сіяв у серцях людей, а спрагу помсти за безвинно пролиту кров. Військо Хмельницького, яке проходило випаленими землями, кипіло обуренням і ненавистю.
Коли Тимофій зі своїм маленьким загоном наздогнав козацьке військо, то помітив, що воно кардинально змінилося — у козаків з’явилася артилерія, якої їм так сильно бракувало біля Жовтих Вод. Використовуючи гармати, привезені городовими козаками, і ті, які були захоплені в поляків, Хмельницький сформував три батареї під командуванням Івана Ганжі. Усі двадцять шість гармат були поставлені на двоколісні вози, у кожний із яких для поліпшення маневреності впрягали одного коня. До артилерії були приставлені п’ятсот піших і триста кінних козаків. Над низовими козаками кошовим отаманом був поставлений Мартин Небаба[4]. Реєстрові козаки були поділені на шість полків — Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський і Переяславський, — під командуванням полковників Кривоноса, Богуна, Чарноти, Нечая, Мозирі й Вешняка[5]. Загальна чисельність козацького війська становила близько п’ятнадцяти тисяч українців і вже майже п’ять тисяч татар Тугай-бея, до якого долучалися інші мурзи. Крім того, Іслям Ґерай, який спочатку був дуже обережним, пообіцяв особисто прибути на підмогу своїм новим союзникам.
3
4
5