— Хто ви такі, люди добрі, і звідки шлях тримаєте? — привітно запитав він, але московити мовчали.
— Ви ліпше відповідайте! Перед вами не хто-небудь стоїть, а його милість Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорізького! — холодно промовив Марко.
Московити переглянулися, вочевидь, вони не очікували, що їх відведуть до самого гетьмана. Тоді той самий чоловік, у якого знайшли лист, нехотя заговорив:
— Моє ім’я Григорій Климов, родом я зі Стародуба[28]. А це мої слуги. Воєвода із Севська, Замятня Федорович, у якого я на службі перебуваю, відправив мене з цією грамотою до воєводи брацлавського, Адама Киселя. І як проїхали ми Київ, так тут нас твої козаки і схопили, зв’язали, нічого не пояснили й сюди привезли.
Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Хмельницького, хоча він чудово розумів, що московити не лише листа до Киселя везли, а приїхали заодно як шпигуни.
— Ну, то чому ти, пане Климов, відразу моїм молодцям не назвався?
— Та як із ними говорити? Як їм називатися? Налетіли, наче розбійники, мало не вбили, мало не пограбували! — промовив Климов, мстиво метнувши погляд на двох друзів.
— Навіщо псуєш враження від знайомства брехнею? І навіщо двох моїх найкращих сотників розбійниками величаєш? Недобре! — строго промовив Хмельницький. А потім, помовчавши, сказав: — До воєводи Киселя тобі ліпше не їхати — ми самі йому цей лист переправимо. Він сам нам пише листи з проханнями про мир, бо всі міста українські більш не під владою польського короля, а під моєю. Завтра я їду в Черкаси й запрошую тебе, пане Климов, із собою. Там я дам тобі листа для воєводи Леонтьєва, який ти і відвезеш. А сьогодні ти і твої люди будьте моїми гостями.
Московитів розв’язали й вивели, а Хмельницький, нахмурившись, подивився їм услід.
— Дуже погано, що ви двоє так мало біля мене перебуваєте, — промовив він невдоволено. — Постійно ви десь там, за рогом, бродите. Від вас користі більше, коли ви поблизу.
— Та що нам, пане гетьмане! — зразу за двох відповів Тимофій. — Ми люди прості, військові, не звикли в почті бути.
— Ось ти, — сказав Хмельницький, звертаючись до Марка. — Де ти їздиш, коли мені надійних людей бракує? Чого, як повернувся, до мене не заїхав? До речі, як там Влад?
— Та совісно мені без діла біля тебе вештатися, пане гетьмане, — скромно відповів Марко. — А Владові вже краще, тільки його перебите плече ще не скоро зростеться. Ось він і нудиться в Чигирині.
— Це погано! І так спритних людей бракує! — нахмурився Хмельницький. — Я тебе сотником однієї із сотень Білоцерківського полку поставив, — повідомив він Маркові. — Давно вже поставив, а ти десь їздиш! Завтра обидва поїдете зі мною до Черкас, а потім проводите цих московитів до самого Севська, щоб у них спокуси не було на іншу доріжку повернути, а не на севську! Я виїжджаю вдосвіта, тож обидва маєте бути тут. Ти, Тимофію, візьмеш козаків зі своєї сотні, коли до Севська поїдете.
Тут до кімнати зазирнув Тиміш — його кримський хан нещодавно відпустив до батька — і неймовірно зрадів, побачивши Тимофія.
— Господи! Красунчику! Дуже радий тебе бачити! — Хмельниченко міцно обняв Тимофія й міцно потиснув руку Марка. — А ви куди зараз? До коша? Батьку, можна мені з ними поїхати?
Хмельницький кивнув і вийшов із покоїків.
— Меду нап’ємося! — весело сказав Тиміш, щойно його батько вийшов, та побіг на замкове подвір’я сідлати коня.
У дворі Тимофій відкликав Гриця вбік і міцно схопив його за вухо.
— Послухай, щеня! Ще раз ти дозволиш собі кого-небудь ось так безсоромно грабувати, як сьогодні, я тебе сам так відшмагаю, як твій батько ніколи не шмагав! Якщо він не відучив тебе красти, тоді це зроблю я! А потім вижену з ганьбою! У моїй сотні злодіям не місце! Тож не смій більше ганьбити своїх товаришів, а заодно й себе! — промовив Тимофій, не випускаючи вуха нещасного Грицька.
— Я зрозумів усе! Зрозумів! Красунчику, не треба! Присягаюся, що ніколи такого більше не вчиню! — жалісливо пищав Гриць, не сумніваючись, що його сотник сумлінно виконає свою погрозу.
— Начувайся! Я двічі не попереджатиму! — Тимофій випустив хлопця, ледь утримавшись від спокуси дати тому доброго стусана, і з почуттям виконаного обов’язку поїхав назад, до коша.
А Тиміш був дуже радий повернутися додому після свого перебування в Криму. Зручно влаштувавшись у наметі двох друзів, він докладно розповідав про те, як жив увесь цей час.
— Хан ставився до мене дуже прихильно. Брав із собою на полювання, та й узагалі частенько до себе запрошував і люб’язно зі мною розмовляв. Тільки все побоювався, що мене козаки можуть викрасти! — розповідав Хмельниченко. — Навіть хотів у горах заховати й велів відвезти мене до фортеці караїмів[29] Кирик-Єр. Лише ті відмовилися мене прийняти. Тоді Сююн-ага пригрозив їм, якщо вони противляться ханській волі, то Балта-Таймеза торкнеться сокира. Просто так і сказав! Я вже досить добре знав татарську, щоби зрозуміти. Ну, караїми дуже перелякалися, адже Балта-Таймез — це кладовище, де ростуть їхні священні дуби, і рубати їх вони вважають за великий гріх[30]. Ось тоді караїми й пояснили, що мають кровну помсту до мого батька. Виявляється, переяславський полковник Ілляш Караїмович, той самий, якого вбили городові козаки ще навесні, був караїмом із цієї громади, з роду Узунів, але вже давно з ними не жив. Одначе, коли до них дійшла звістка про його смерть, вони всі заприсяглися помститися моєму батькові за свого родича. Навіть погрожували йому цим! А мене побоялися прийняти, бо їхня молодь може мене, важливого ханського заручника, убити, а хан накаже в покарання осквернити їхнє кладовище, а самих їх — вирізати. Ну, хан подумав, подумав і вирішив залишити мене в Аветика. До речі, Гаяне зібралися видати заміж, — хитро підморгнув він Тимофієві.
28
29
30