— Невже так сильно гнобили вашу віру, що ви пішли проти свого короля? — запитував він.
— Ну так а ми й не повстали проти короля! Польський король, навпаки, ніколи не ображав нас, завжди поважав нашу віру. Він навіть говорив нам, якщо глумляться над нашою релігією, оскверняють наші храми, то нам на те й шаблі дані, щоби захистити віру предків. Але тепер король помер, і нікому нас захищати від католиків. Сам поміркуй, ти — людина православна, і коли глумляться над твоєю релігією, а самого величають єретиком, став би ти це терпіти? — відповідав йому Тимофій, адже Хмельницький заздалегідь попередив обох молодих козаків, про що слід говорити з московитом. А ще треба було простежити, щоби листи неодмінно потрапили до рук самого севського воєводи. Тому Тимофій наказав своїм козакам ретельно стежити за московитами, аби ті не втекли.
— Та кажуть, що з вами воювали татари? — не вгамовувався Климов.
— Татари прийшли забрати ту данину, яку Річ Посполита їм заборгувала! Вони своє забрали й пішли. А хто тобі про те сказав? — запитав у відповідь Марко.
— Та всі говорять! Недобре це — укладати союз із бусурманами для війни з християнами. Ой як недобре! — осудливо відповідав Григорій.
— Недобре, коли одновірці не довіряють своїм одновірцям і підлості від них чекають. Як ви від нас, — скрушно відповів Марко. — Та і який між нами союз, коли бусурмани своє забрали та пішли?! Якби татари воювали проти поляків, то кримський хан уже під Варшавою стояв би!
— Ти, мабуть, не знаєш, що ми обидва хоч і сотники Війська Запорізького, але низові козаки, — говорив Тимофій. — Так от, не раз через Січ посольство від хана до короля польського за даниною їхало. І щоразу ні з чим поверталося! Ось і втомився хан покладеної данини чекати та силою забрав.
Климов уважно слухав і ретельно запам’ятовував усе почуте. А коли вони приїхали до Севська, то Тимофія й Марка прийняв сам воєвода Леонтьєв. Прийняв милостиво і привітно та затримав біля себе на два дні, докладно розпитуючи про те, що ж в Україні насправді коїться. А прочитавши лист Хмельницького, воєвода міцно замислився.
У Севську сумлінний Леонтьєв розвів бурхливу діяльність, ретельно зміцнив і саме місто, побудував у його околицях невеликі укріплені застави — острожки. Справ і клопоту у воєводи було так багато, що йому призначили в помічники і другого воєводу — Івана Кобильського[31]. Ось за ним і послав Леонтьєв і, порадившись, наказав Климову везти лист Хмельницького до московського царя. Але остерігся відправляти у глиб Московії двох сотників бунтівного гетьмана, тому дав дозвіл їхати назад.
Воєвода побоювався недарма — ще на початку літа в Москві спалахнув бунт[32].
Цар Олексій Михайлович вступив на престол у шістнадцятирічному віці. І, як здавна повелося, молодого царя, мов трутні бджолину матку, щільно обсіли бояри, допомагаючи правити країною. За царя Олексія владу до своїх рук прибрала рідня його дружини — Милославські, і колишній вихователь царя — Борис Морозов[33], який дуже вдало поріднився з тими ж Милославськими, а точніше, одружився на рідній сестрі цариці. Вони-то й задавали напрям усій царській політиці.
Скарбниця Московського царства була порожня, і царські холуї не придумали нічого розумнішого для її наповнення, ніж підвищити непрямі податки та ціну на сіль, продаж якої була державною монополією. Від цього страждали всі, особливо найбідніші жителі, а скарбниця чомусь не наповнювалася. Тоді панівна верхівка позбавила платні казенних ковалів, теслярів, стрільців, піддячих та інших. Але безсовісна скарбничка знову ніяк не бажала наповнюватися.
Москвичі, незадоволені збільшенням податків, учинили смуту і звернулися з чолобитною до царя Олексія Михайловича, який саме повертався з богомілля з Троїце-Сергієвої лаври. Однак чолобитна народу, доведеного до відчаю й зубожіння непосильними податками, була подана не за чином, тому цар, який страждав сильною побожністю, її і не прийняв. А коли люди слізно стали благати царя-батюшку прийняти їхнє прохання в його руки, то їх просто розігнали батогами, а деяких заарештували — вочевидь, не зумів молодий цар набратися людинолюбства й милосердя у святому місці.
Тоді людське обурення докотилося до самого Кремля, і народ, підтримуваний стрільцями, які теж були незадоволені утисками, навіть увірвався до царських палат, вимагаючи кари для своїх головних мучителів — окольничого[34] Плещеєва[35] і боярина Морозова. Останній, наслідуючи Нерону, велів підпалити Москву[36], щоби відволікти обурений народ. Але це чомусь не допомогло, і цар був змушений видати нещасного Плещеєва, якого відразу розтерзав озвірілий натовп. А злощасний Морозов під солідною охороною був відправлений у заслання — хоч як, а царський свояк!
32
Мається на увазі Соляний бунт у Москві, що стався за часів правління царя Олексія Михайловича Романова — одне з найбільших міських повстань середини XVII ст. у Московському царстві.
33
34
36
Під час правління імператора Нерона (р. ж. ٣٧–٦٨) у Римі ١٩ липня ٦٤ р. сталася сильна пожежа, що тривала майже п’ять днів, унаслідок якої з ١٤ районів міста вціліло лише ٤. За деякими версіями, місто було підпалено за наказом самого імператора Нерона, щоби той отримав натхнення для написання поеми про падіння Трої. Але прямих доказів правдивості цієї версії немає.