Похмурий Тимофій сидів за столом, роздумуючи про те, що він дійсно мусить їхати додому. Думка про те, що Волховиці вже можуть бути спалені його ж селянами, а сім’я — вбита, жахала, і хлопець посилено гнав її від себе.
— Тобі гетьман не відмовить! — сказав Марко. — А я поїду з тобою.
— Так, і я поїду! — сказав Влад. — Я теж не залишу тебе!
— Спасибі, брати, — промовив Тимофій. — Завтра поговорю з Хмельницьким. Погано, що сьогодні вже пізно й не можна піти до нього.
Із корчми Тимофій пішов похмуріший від грозової хмари. Незрозуміла тривога охопила його душу, він згадав свій кошмар про бурю, і козакові стало ще більш моторошно. «Може, і справді треба було перевезти Орисю до батька? Господи, я стільки місяців її не бачив і страшенно скучив за нею! Як же мені хочеться її побачити та обійняти! Треба було відразу до неї їхати, а не спочатку свататися! Але тоді ми цього московита не зловили б, а це теж важливо! Постійно я зайнятий чужими справами! Бідолашна моя Орисенька! Вона вже зовсім змучилася з туги, Господи, спаси і збережи її!» — думав Тимофій, перевертаючись на запашному сіні, бо спати в будинку було спекотно, і вони втрьох пішли на сінник, де панувала нічна свіжість.
А наступного дня на Раду зібралося стільки народу, що й курці ніде було клюнути. Хмельницький мудро вів свою політику — він у допустимих межах нічого не приховував ані від народу, ані від козаків, та давав усім зрозуміти, що кожен теж має право брати участь у вирішенні важливих питань, і скликання цієї Ради красномовно про це свідчило.
Воєвода Кисіль прислав базиліанського[41] ченця Петронія Ласку з листом. Чернець поводився гідно і стримано, урочисто вручив подарунки від воєводи для Війська Запорізького, на які Хмельницький подивився байдуже та холодно за них подякував — можна подумати, що все це цінне манаття може задобрити його або старшину! Так, замілко пан Кисіль судить про козаків!
Лист Киселя зачитали вголос, але був він такий велемовний, квітчастий і слізно-зворушливий, що втомив навіть недалеких і змусив протверезіти всіх тих, хто так і не встиг цього зробити з учорашнього вечора. Писав Кисіль про те, що він цілком і повністю впевнений, що козаки не вороги Речі Посполитій, оскільки вони теж християни й не можуть зі злості або ненависті проливати кров таких самих християн, як і поляки. Тому пан Кисіль знову дивувався тому, як могло трапитися таке кровопролиття, як під Жовтими Водами та Корсунем! Ще клятвено запевняв у своїй відданості православ’ю. І між усіма цими пафосними словами чи то просив, чи то наказував покластися на нього й довіряти йому як єдиному в усьому світі захиснику інтересів козацтва. Наполягав і на тому, щоби козаки негайно відіслали татар і розірвали з ними всі домовленості та негайно відправили депутацію до сейму для примирення. А також категорично заявляв, що не варто козакам шукати іншої вітчизни, окрім Речі Посполитої, оскільки лише одна вона на всьому білому світі насолоджується свободою й волею. Нагадував пан Кисіль і про те, що оголошене після Корсуня перемир’я не дотримується, оскільки козацькі ватаги грабують і розоряють панські маєтки та захоплюють польські фортеці. Наполягав брацлавський воєвода й на подовженні перемир’я, і на переговорах. Зате коли цей лист закінчили читати, то вибухнуло таке обурення, що Ласка мало не оглух.
— Не буде миру з ляхами! Нехай навіть і не мріють! Війна! Тільки війна! Вирвемо з коренем лядський бур’ян з української землі! Смерть панам! Жодного перемир’я! Викинемо їх до самої Білої річки[42] і в ній же й утопимо разом з їхніми єзуїтами! Перемир’я їм? Ні, вони тільки цього й чекають, аби здерти з нас живцем шкіру, як із Павлюка! Смерть ляхам! Веди нас, Хмелю, на Польщу! Зваримо ляхам пива, та такого, щоби захлинулися ним! — скажено ревів розлючений натовп, водночас додаючи на адресу і воєводи, і шляхти, і самого отця Петронія такі епітети, які ґречний монах зволів одразу й забути, оскільки вони були ну дуже непристойні.
Богдан Хмельницький чудово розумів, що подовження перемир’я просто необхідне передусім самому Війську Запорізькому, але переконувати в цьому розлючених козаків зараз було марно. Тому коли трохи улігся шум та обурені крики й усі захотіли почути те, що скаже гетьман, він холодно вимовив:
— Ми завжди з особливим інтересом слухаємо його милість воєводу, оскільки милосердний Господь дарував йому рідкісний дар — вустами хмільний мед вивергати. Та ось лишень занадто голова на ранок від його меду болить, а часом і з плечей падає! Пан Кисіль хоч і запевняє, що Річ Посполита неодмінно дарує нам повне прощення, але чому ж тоді пан сам не приїхав, аби нам в очі це сказати? Чому ж тоді сейм оголосив збір посполитого рушення? Невже він так щиро може переконувати тільки в листах, а на ділі зовсім не здатний говорити? Та й, крім його запевнень, яким, як уже багато хто переконався, гріш ціна базарного дня, ми жодних гарантій не маємо! Не приховую, що Військо Запорізьке осиротіло без Його Величності покійного короля Владислава. Тож нехай його милість воєвода сам до нас приїде й розповість, кого сейм у королі пророкує і яка нам користь від цього майбутнього короля буде. А заодно й порадить, що нам далі робити! Зі свого боку ми обіцяємо йому пошану та повагу й гарантуємо повну безпеку.