Натовп козаків знову вибухнув схвальними криками й уже зовсім забув про те, що люто вимагав від гетьмана негайно починати війну.
Нещасний монах навіть посірів обличчям і від таких слів гетьмана, і від скажених криків натовпу. «І як він їх не боїться? — зі страхом думав отець Ласка. — Вони ж можуть змести цього Хмельницького, наче билинку. Господи, які страшні люди! Не дивно, що військо під Корсунем від них утекло, бо проти такої сили й боротися нічого! Скільки ж їх тут зібралося?! Неможливо й порахувати, як пісок на морському березі! Якщо вони підуть на Польщу, то каменя на камені там не залишать!»
— Тобі все зрозуміло, отче? — холодно запитав Хмельницький. — Тоді йди з Богом!
Двоє джурів підхопили ченця під руки і практично винесли з майдану, оскільки той вкінець розгубився та налякався, і ноги його погано слухалися. Утім, Петроній Ласка однаково дізнався про те, що на цій Раді заслухали послів із Запорізької Січі, звідки незабаром мали з’явитися близько семи тисяч низових козаків у допомогу Війську Запорізькому. Крім того, рада вирішила, що миру з панами не буде, і гетьман оголосив збір військ для майбутнього походу в коші біля Маслового Ставу.
Тимофій, Марко і Влад відразу після цієї ради пішли до гетьмана.
— Я, мабуть, сам попрошу його, — сказав Тимофій. — Не варто йти всім трьом! Але не відпустить мене гетьман! Самі бачите, що оголошено збір!
— Відпустить! — сказав Влад.
— Якщо не відпустить, я тоді один поїду! — нахмурившись, промовив Тимофій. — Нехай мене ким завгодно після цього вважають, але не можу інакше!
— Та звичайно! Отже, як його бабу рятувати — то це ти, а як твою — то мовчи й воюй?! — обурювався Влад. Кохання до Ліори відкрило в ньому несподівані риси характеру, які він завжди ретельно приховував. — Відпустить він тебе! А якщо все ж таки вистачить совісті не відпустити, то ми втрьох поїдемо й питати нікого не станемо! Ми вільні козаки, і нам лише один Бог пан!
— Так-то воно так, але якщо пішли воювати, то треба не забувати про свій борг, який узяли на себе! — відповів Тимофій і попросив джуру доповісти про нього гетьману. Його швидко й безперешкодно запросили до Хмельницького.
Гетьман був не сам, а з генеральним писарем, котрому диктував якогось листа. Цим писарем був Іван Виговський[43], шляхтич, що потрапив у татарський полон ще під Жовтими Водами й був викуплений самим Хмельницьким за кобилу. Богдан був із ним добре знайомий, цінував як досвідченого писаря, тому й залишив у себе.
— Що в тебе? — не особливо люб’язно запитав хлопця гетьман, оскільки був занадто зайнятий.
— Пане гетьмане, учора я почув, що в Поділлі народ палить маєтки шляхти й жорстоко розправляється із самими господарями. Там мій маєток, де живе наречена. Прошу тебе відпустити мене. Мушу захистити її, бо вона зовсім беззахисна, — схвильовано промовив Тимофій.
Хмельницький замовк, оторопіло дивлячись на нього, зате Виговський презирливо пирхнув:
— Знайшов час до наречених їздити! Ти хіба не чув, що ми виступатимемо? Нема коли нині цим займатися. Не про те думаєш!
Хмельницький спохмурнів.
— Відколи писар указує моїм сотникам, та ще й у моїй присутності, про що вони мусять думати? — холодно мовив гетьман.
— Але, твоя милосте, річ у тому, що для мене дивно таке бажання в момент, коли слід думати зовсім про інше! — промовив на своє виправдання Виговський.
— Не твого розуму ця справа! Ти забуваєшся, Іване, забуваєш своє місце! Ліпше з каламарем[44] розбирайся — для цього я тебе тримаю в себе! Вийди геть! — наказав Хмельницький.
Виговський зло зиркнув на Тимофія й вийшов. Гетьман дочекався, доки той зачинить за собою двері, а потім подивився на свого сотника — Тимофій був блідим, похмурим, але не можна було не помітити, що він сповнений рішучості поїхати за будь-яку ціну захищати свою кохану. Хмельницький злегка всміхнувся.
— Скільки козаків у твоїй сотні[45], Тимофію?
43
45
Кількість козаків у сотні не була чітко визначеною — зустрічалися сотні, у яких налічувалося навіть до тисячі осіб.