А через дві години Влад із Марком покинули Чигирин. Тепер Влад міг не турбуватися про Ліору з Ревекою — красуня єврейка була його цілком законною дружиною, а Гелена пообіцяла, що залишить її жити в себе, доки він не повернеться.
Розділ ХХI.
БАР
Якщо ми хочемо користуватися миром,
доводиться боротися.
Мешкаючи в Барі, Орися з Михайликом чули страшні звістки — подейкували, що селяни та міська біднота збираються у ватаги, вибирають собі отаманів і грабують маєтки шляхти, розоряють католицькі та уніатські церкви, жорстоко розправляються із ксьондзами, шляхтичами, євреями та уніатами, не жаліючи ні малого, ні старого. Ці збіговиська називали себе козаками, але насправді ними не були та дуже відрізнялися за своїми поняттями і світоглядом від тих, хто практично з народження був воїном. Ще ходили чутки, що деякі безчесні шляхтичі збираються в загони і, теж назвавшись козаками, грабують євреїв та шляхетські маєтки, а в інших місцях жорстоко розправляються з православними селянами й міщанами.
Ці чутки посилено поширювали біженці, які ховалися в безпечному та мирному Барі, — шляхтичі, євреї, католицьке духівництво, часом сильно перебільшуючи їх та роздмухуючи до абсурду.
Особливий страх у біженців спричиняли імена козацьких отаманів Кривоноса, Ганжі, Морозенка[47] — їм приписували неймовірні звірства та грабунки. З не меншим жахом та відразою люди розповідали про страшну розправу й нелюдські тортури, які вчинив над невинними й беззахисними містянами князь Вишневецький у Погребищах та Немирові. Навіть сама польська шляхта жахнулася його безбожності та жорсткості, прозвавши Скаженим Яремою.
Але особливий захват у ненависників князя викликали відомості про те, що Вишневецького на Волині успішно переслідує Кривоніс. «Ганяє Ярему, мов скаженого пса! І правильно! Він і є скажений! Катюзі по заслузі! — казали деякі, особливо обурені звірствами князя містяни. — Це що ж виходить — якщо лише один полковник Хмельницького так ганяє цього ката, то що ж тоді буде з усіма ляхами, коли сам гетьман зі своїм військом на них піде?!» Насправді бої між Вишневецьким і Кривоносом відбувалися з перемінним успіхом. Подейкували, що в бою під містечком Махнівкою козацький полковник відважно викликав князя на двобій і ледь не вразив його списом, але той устиг ухилитися й утекти. Кривоніс метався Брацлавщиною та Волинню, наздоганяючи Вишневецького, але щоразу князю вдавалося вислизнути від нього, водночас його військо несло незліченні людські втрати. Утім, войовничий Вишневецький не сумував, зализував свої рани, набирав свіжі сили і знову йшов шукати свого супротивника.
Містяни, переказуючи одне одному страшні відомості про побиття шляхти, додавали до них нові, жахливі подробиці, часом збільшуючи число жертв до десятків тисяч. Але в самому Барі та його околицях було досить безпечно, хоча козаки вже взяли такі добре укріплені міста й фортеці, як Вінниця, Нестервар, Ладижин, Полонне, що лежали не так уже й далеко від Бара. Проте особливого занепокоєння в жителів міста це не спричинило — Бар був так добре укріплений, що навіть думка про те, що його можуть захопити козаки, здавалася божевільною.
Налякана цими чутками, Кшися ретельно приховувала своє католицьке віросповідання від усіх — ще видадуть її містяни або сам отець Феодосій козакам, якщо вони, звісно, нападуть на Бар. Живучи в маєтку Клесінського, вона зберегла вірність релігії своєї батьківщини та ніколи не відчувала різниці між собою і православними. Її господар не звертав на це уваги, а православна челядь любила добродушну й життєрадісну польку, хоч і католичку, тому Кшисю ніколи не кривдили. А вона не ніяковіла сусідством із православними схизматиками, адже її чоловік, Савка, був православним, і це не заважало їм жити в любові та злагоді. Досадувала Кшися тільки про те, що дітей вони не мають. А тепер Савка залишився в маєтку, і добра жінка дуже непокоїлася за його долю, слухаючи такі моторошні звістки.
Михайлик, який теж усе це чув, страшенно мучився через своє безсилля — йому вже виповнилося п’ятнадцять років, а він дійсно був ні на що нездатний. Як він захистить Орисю і Кшисю, коли він і справді шаблі ніколи в руці не тримав?! У Михайлика шляхетська гордість поєднувалася з добрим і благородним серцем. Кшися була для нього не просто холопкою, а практично членом родини — він зростав на її руках, вона й Одарка часто жаліли його, доглядали, коли він хворів, і Михайлик щиро прикипів до своєї служниці.
47