Однак усе ж і в мирному та безпечному Барі сталося невелике хвилювання. Гарнізон Барської фортеці під командуванням полковника Броневського поводився так потворно, що обурені містяни, які, незважаючи на суперечливі чутки, з нетерпінням чекали козаків як своїх визволителів, збунтувалися й самі вигнали поляків із міста. На щастя, справа обійшлася малою кров’ю та бійками, і ні Орисі, ні Михайлика, ні навіть Кшисі це хвилювання не торкнулося.
Але, немов за велінням злої долі, на місце Броневського з’явився Петро Потоцький[48], син коронного гетьмана, — він приборкав бунтівників-містян і розташував своїх драгунів частково в місті, а частково у фортеці. Після його появи в місті відновився відносний лад, але, гуляючи містом, Орися бачила, що серед її співвітчизників і одновірців витають бунтівні настрої. У людях наче тлів вогонь, який чекав пориву вітру, щоби спалахнути яскравим полум’ям.
Дівчина не боялася гуляти містом — вона була православною, жила в будинку православного священика, і це було гарантією її безпеки, хоч її і сприймали за знатну шляхтянку, але зі шляхтою, що ховалася в місті, вона й Михайлик не спілкувалися. Утім, найголовніше: Орися почувалася вільною. Дійсно, усі ці місяці вона жила у Волховицях, немов закута в ланцюги пристрасті пана Матвія. А тепер, коли його не було поруч, дівчина віднайшла відносний душевний спокій — її мучила лише тривога за коханого Тимофія і спричиняло досаду те, що їм із Михайликом так і не вдалося знайти людину, готову відвезти йому листа навіть за щедру винагороду.
Орися непогано порозумілася й зі священиком, і з його дружиною. Попадя Степанида, сміхотлива та енергійна, була ще в самому соку й чимось схожа на ковалиху Настю, ту саму, у якої дівчина одного разу ночувала, коли втекла з Тимофієм із дому. Паніматка була такою самою добродушною і привітною та відразу знайшла спільну мову з усіма своїми постояльцями. Особливо із Кшисею, адже обидві жінки були неймовірно допитливими та пристрасно цікавилися чужими справами замість власних і дуже любили почесати язиками. Михайлик, який теж не був скутий волею батька, почувався вільно й часом обмінювався пустотливими поглядами зі старшою донькою священика, якій ледь минуло чотирнадцять. Але на більше в Михайлика бракувало хоробрості. А Орися із задоволенням гралася з численними нащадками священика, а в нього їх було не мало не багато, а семеро.
Найдужче від усієї іншої дітвори до дівчини прив’язалася маленька чотирирічна донька батюшки — Надійка. Дівчинка була неймовірно жвавою й товариською для свого віку і дуже пишалася дружбою з доброю панночкою, у якої такі красиві сукні й такі блискучі намиста. А ще панночка подарувала Надійці стрічки, яких та ніколи не мала. Ось і бігала Надійка за Орисею, мов хвостик.
— От уже добра в тебе панночка! — сказала якось Степанида Кшисі, водночас енергійно вимішуючи тісто для пирогів. — Шляхтянка, а не має ані гонору, ані презирства до бідних людей, як інші. Дуже вона мені допомагає з моїм гуртом. Вони в мене всі галасливі та шкодливі! Часом і сама впоратися з ними не можу!
— Ой, та моя панночка — найкраща у світі! І найвродливіша! — ледь не лопаючись із гордощів, відповіла Кшися, виколупуючи кісточки з вишень для начинки до пирогів і радіючи, що її господиню хвалять. — Відтоді, як пан привіз її до нас минулої осені, у Волховицях і жити веселіше стало. Швидше б вони вже одружилися! Я не дочекаюся їхнього весілля! — і тут Кшися замовкла, бо зрозуміла, що бовкнула зайве.
— Який ще пан? — здивувалася Степанида й одразу загорілася від цікавості, відчувши скандальну й непристойну таємницю. — Вона ж кровна рідня пана Клесінського! То як же їм одружуватися?
— Та панночка доводитися зведеною сестрою одному далекому родичу покійної першої дружини мого пана, — викрутилася Кшися. — А пан Матвій має молодшого брата — пана Тимофія, от він і їздив мою панночку забирати, коли вона круглою сиротою залишилася! І так вона йому сподобалася, що одружитися з нею вирішив. Вони ж не кровні родичі! Їм можна!
— А! Ну тоді зрозуміло! — відповіла Степанида, злегка заплутавшись у родинних зв’язках. — А то я вже таке подумала, що і сказати соромно! Адже пан Матвій велів моєму чоловікові особливо за панною стежити — щоб і волосина з її голови не впала.
48