Орися насупилася й відвернулася, чим викликала сміх у Максима. Він швидко довіз її до будинку священика. Щойно вони в’їхали в обійстя, як із будинку висипало все численне сімейство священика й Михайлик із Кшисею. Усі вони оточили Орисю тісним кільцем та почали обіймати, водночас здійняли такий галас і так бурхливо висловлювали свою радість, що Максим не витримав.
— Ану геть! Розчавите! — безцеремонно розштовхуючи всіх, він пробрався до дівчини й узяв її за обидві руки. — Орисю, я залишу тут п’ятьох хлопців для охорони — мало що може трапитися. Якщо тобі щось знадобиться, то дай мені знати… Та ну, провалюйте всі! Бісенята, — гаркнув Максим, бо ззаду на нього напирали й тіснили дітлахи, прагнучи пробитися ближче до улюбленої панночки. — Через декілька днів ми підемо звідси. Подумай, куди тебе треба відвезти.
— Спасибі тобі, Максиме, — відповіла Орися, усміхнувшись.
Той підморгнув їй, задерикувато всміхнувся у відповідь і, нарешті, поїхав. П’ятеро козаків розташувалися у дворі будинку священика, а Кшися і Степанида повели Орисю в дім. Паніматка навіть розплакалася з радості, що панночка повернулася здоровою та неушкодженою.
— Господи Ісусе! Як ми злякалися, коли дізналися, що козаки взяли замок! — голосила Кшися. — Ми не знали, що й думати — жива ти чи загинула, моя панночко! Пан Матвій усе правильно розрахував — ані церкви, ані будинку батюшки не чіпали. Але як же ти врятувалася? Ми чули, що там усіх убили.
Орися зітхнула й повідала практично про всі свої пригоди, промовчавши лише про освідчення пана Лешека.
— Хто міг би подумати, що Павловський здатний на таке благородство! — з подивом промовив Михайлик, вислухавши дівчину. — Ніколи не подумав би про нього таке! Царство йому Небесне!
— Треба ж! А про цього Кривоноса таке говорять, що й подумати про те страшно! А виявляється, не такий уже він і жорстокий, як про нього розповідають! — промовила Степанида, радісно подумавши про себе: «От тепер буде чим сусідок здивувати! Адже я все дізналася з перших рук! Сьогодні ж побіжу й усім усе розповім!»
Поруч з Орисею вже влаштувалася Надійка, мнучи мережива на її сукні.
— Ой, а де ти так сукню забруднила, панночко? — запитала дівчинка, указуючи на спідницю.
— Кшисю, дай мені іншу сукню. Це кров пана Павловського, — зітхнувши, сказала дівчина й пішла перевдягатися. Орисі знову стало сумно, її душу охопила жалість до нещасного Лешека.
У Барі військо Кривоноса простояло ще два дні. Увесь цей час Орисю ретельно охороняли козаки, бо гайдуки Клесінського втекли, злякавшись його гніву за те, що недогледіли панну. Кшися лякалася такої охорони й остерігалася зайвий раз вийти на подвір’я. Але Орисю не бентежило таке сусідство, та й приставлені до неї вартові були шанобливі й мирно сиділи у дворі священика, то граючи на кобзі, то в карти або кістки, і влаштовували набіги лише на кухню Степаниди, якій довелося їх годувати. А втім, поважна й пухкенька матінка надзвичайно раділа такому сусідству та грайливо хихотіла з козаками, мимоволі згадуючи молодість. А ввечері другого дня з’явився Максим.
— О, нарешті вся орава розбіглася! Як ти тут жила? Я від них із глузду з’їхав би й перестріляв усіх до бісової матері! Гаразд, мовчу-мовчу! Пожартував я! — весело сказав Максимко, помітивши, що дівчина строго насупилася від його слів, а потім запитав. — Куди тебе відвезти, Орисю? Ти придумала? Ми завтра йдемо на Кам’янець[51]. Ти не можеш поїхати з нами. Адже ми йдемо воювати.
— Та я це й сама розумію! І не прагну бути присутньою за таких обставин, — скривилася Орися. — Ми порадилися з Михайликом і вирішили повернутися до Волховиць. Залишатися тут я не хочу.
— Якщо вони не розорені. А якщо їх уже немає, що тоді?
— Тоді оселимося в отця Сергія, нашого священика, — відповіла Орися. — Він прихистить нас.
— Ну, добре, тоді завтра вранці я заїду по тебе, — сказав Максим.
Наступного ранку у дворі пролунав шум, і в будинок священика увійшов сам Кривоніс. Кшися злякалася і шмигнула в куток, отець Феодосій зробив смиренне обличчя й безуспішно спробував підібгати своє черевце, торопіючи перед грізним козацьким полковником. А матінка Степанида, навпаки, підійшла ближче і, розкривши рота, роздивлялася полковника — оце вже пощастило так пощастило, сам Кривоніс у її дім завітав! «Сусідки луснуть із заздрощів! Треба ж, який він! Оце чоловік так чоловік! Ставний який! От би з таким... Ой! Та про що це я, дурепа грішна, думаю!» — подумала матінка й одразу сама засоромилася своїх недоброчесних думок, які почали відвідувати її відтоді, як на її обійсті з’явилися сторонні чоловіки.
51
Мається на увазі сучасне українське місто Кам’янець-Подільський у Хмельницькій області.