— Тобто ти хочеш сказати, що жорстокість і свавілля шляхти довели козаків до бунту? — перепитав Оссолінський.
— Від проникливості твоєї милості нічого не сховається! — усміхнувся Матвій. — Це — сausa prima[57], і в ній криється припинення смути. Так, якщо козакам повернути їхні права і привілеї, то вони, найімовірніше, угамуються. Однак триватиме це недовго, бо деякі пани, коли знову відновлять свою владу в цих землях, почнуть ретельніше зміцнювати свої маленькі королівства в нашому великому королівстві на шкоду інтересам русинів, а отже, у майбутньому буде нова смута. Я вже мовчу про те, що хлопи доведені до зубожіння надмірними поборами та утисками. А тепер вони скуштували крові та більше нізащо не стануть покірними рабами, якими були до цього. Якщо вовк скуштує людського м’яса, він почне полювати на людину.
— І що з цим усім робити? — похмуро запитав Оссолінський, бо усвідомлював, що Матвій має рацію.
Річ була не в тому, що коронний канцлер довіряв розуму й судженню Клесінського та бачив у ньому порадника, а в тому, що подільський шляхтич завжди був собі на умі, умів мислити тверезо і практично, а головне — він завжди й у всьому помічав і виділяв найважливіше та головне. Тому князь із цікавістю слухав його думку.
— Ну, для початку треба дати їм те, чого вони хочуть. Тільки боюся, що це вже занадто пізно. От якби раніше! Та й жоден шляхтич на це не піде! Здається мені, що ми втрачаємо Україну, — скрушно сказав Матвій. — Наприклад, ті ж Конецпольський і Вишневецький, які володіли більшою частиною земель на Задніпров’ї, зможуть їх повернути, однак із великими зусиллями. Хлопи Вишневецького кістьми ляжуть, але не пустять цього нелюда назад, особливо після його безумств та звірств. А без селян ця земля буде марною, тому що...
— Яких безумств? — насторожився Оссолінський, перебивши Клесінського. — Ходять чутки, що князь Вишневецький надто жорстоко розправляється з повстанцями. То невже це правда? А я вважав, що це лихословлять недоброзичливці князя.
Матвій кисло посміхнувся.
— Твоя милосте, не хотілося б здобути славу famigeratore[58], але, на жаль, я бачив усе своїми очима — князь так жорстоко розправився з невинними людьми, що деякі чоловіки з його почту ледь не втрачали свідомості від побаченого. Не дивно, що після його жорстокості хлопи ще більше обурилися. А найстрашніше, що дрібна шляхта йому наслідує, сподіваючись тортурами і стратами налякати народ. А той у відповідь безжально палить маєтки цієї шляхти, бо знає, що за його спиною стоїть Хмельницький і не сьогодні-завтра піде в наступ зі своєю армією, — похмуро промовив Матвій. — Не варто недооцінювати козаків — як городових, так і низових. Це дуже грізна військова сила! І щоби протистояти їй, треба мати потужну армію.
Оссолінський, слухаючи Клесінського, спохмурнів. Матвій лише підтвердив те, що вже давно йому доносили: свавілля та жорстокість шляхти, що послугували причинами повстання, випустили з глечика страшного джина — русини захотіли свободи. Повної свободи від влади Речі Посполитої! І придушити це прагнення народу буде вкрай складно, а найімовірніше — неможливо.
— Нині є два найбільш зручних кандидати на королівський трон. Обидва — брати покійного короля: Карл-Фердинанд[59] і Ян-Казимир[60], — несподівано перевів розмову на іншу тему коронний канцлер. — А кого з них бажаєш бачити на троні ти, пане Матвію?
— Я бажаю бачити того короля, якого прагнуть бачити мої друзі, — не задумуючись відповів Клесінський. — А оскільки нещодавно твоя милість сказав мені, що вважає мене своїм другом, то вибір твоєї княжої милості є також і моїм вибором!
Оссолінський задоволено всміхнувся.
— У такому разі наш із тобою майбутній король — Ян-Казимир. Його підтримує також і королева-вдова[61], і більшість найдостойніших людей королівства. Але ще стільки треба зробити, стільком речам запобігти, поки ми посадимо на трон потрібного нам короля! — зітхнув канцлер. — А поки примас затвердив збір посполитого рушення, оскільки цей бунт усе-таки треба придушити!
59
60
61
Ідеться про Марію-Луїзу де Гонзага (р. ж. ١٦١١–١٦٦٧), дочку французького герцога Шарля де Невера з дому Гонзага і Катерини де Майєнн, племінницю знаменитого герцога Гіза. Друга дружина польського короля Владислава IV. Королева Польщі під ім’ям Людовіка Марія. Після смерті свого чоловіка підтримувала його брата, Яна-Казимира й після обрання його королем вийшла за нього заміж.