— Я не смію претендувати на істину — це лише мої скромні припущення як стороннього спостерігача, — відповів пан Матвій.
Коронний канцлер замислився, а потім заговорив про інші, більш приємні та життєрадісні речі, ніж українська смута. Пан Матвій провів майже цілий день у гостях в Оссолінського й зібрався йти геть тільки ввечері, отримавши від канцлера запрошення відвідувати його якомога частіше. Такий прихильний прийом заспокоїв Клесінського — отже, він не розгубив ще всіх своїх благодійників. Пан Матвій вирішив поки пожити у Варшаві й поспостерігати за подальшими подіями.
Однак згодом життя у столиці почало дошкуляти Клесінському — раніше він щоденно бачив Орисю, а тепер дівчина була далеко, і пан Матвій пізнав страждання й тугу. З кожним днем він дедалі більше сумував за дівчиною та частіше шкодував, що не привіз її до Варшави. «Треба було залишити синів удома, а її взяти із собою! Яке щастя було б пожити із нею лише удвох! Бачити її, тримати за руку, проводити з нею весь день, коли ніхто не заважає й не вештається поруч! Серденько моє, як же я сумую за тобою! Орисенько моя!» — думав Матвій, коли сидів на бенкеті в якого-небудь приятеля.
А канцлер Оссолінський був байдужим до кохання. Цього гідного державного мужа хвилювали зовсім інші турботи. Він добре бачив і розумів, що Річ Посполиту невідворотно губить шляхта. Бажання одного стану правити всім, водночас правити бездумно й лише на засідках власної вигоди, незмінно призведе до краху держави. Шляхта, зібравшись на сейм, за традицією мало чи не щодня бурхливо святкувала цю подію, а становище тим часом складалося украй важке.
Війська більше не було, а коштів, аби зібрати нове, — теж. Обидва гетьмани були в полоні, шляхтичі, вигнані зі своїх українських володінь, неодмінно хотіли їх повернути й горою стояли за скликання ополчення та придушення повстання силою. Деякі розумні сенатори, переважно із самої Польщі, розпиналися за проведення перемов і утихомирення смути шляхом поступок повсталому козацтву — вони ж не мали в Україні відібраних земельних володінь! Але примас, архієпископ Мацей Лубенський, таки нашкріб грошенят на певну кількість іноземних найманців і оголосив скликання посполитого рушення, причому наполягав на зборах хоругв виключно зі шляхти, а не з польських хлопів, побоюючись їх обурення та зради. Поганий приклад заразливий! Адже і примасу і Оссолінському доносили, що не раз польські хлопи говорили про те, що якби Бог дав їм свого Хмельницького, то вони неодмінно здобули б собі свободу. А канцлер із примасом, та й інші, пристрасно молили Творця про те, щоби Він у жодному разі не слухав молитви хлопів.
У пошуках підтримки Оссолінський писав навіть Мазаріні та просив у французького кардинала допомоги в придушенні повстання. А тут ще, незважаючи на всі хитромудрі зусилля Киселя, загальмувалися переговори з Москвою — цар, а точніше його воєводи, що наче вже були готові прийти на допомогу й рушити в Україну свої війська, тепер різко замовк, вочевидь, вважаючи за краще не втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої. «Що ж! Московити — люди злопам’ятні! Вони не скоро пробачать нам Смоленськ!» — думав коронний канцлер.
Тоді почали домовлятися з Кримським ханством та Османською імперією, але ці перемовини були вельми невтішні — хан вимагав сплати данини і згоди платити нову. Мало того, Іслям Ґерай вимагав, аби в Україні не було ані воєвод, ані старост, а лише вільне козацьке князівство. Хан милостиво погоджувався чекати відповіді сорок днів, а якщо його вимога не буде виконана, то погрожував прибути з цими вимогами аж під саму Варшаву. Йому зарозуміло відповіли, що платити не збираються, бо немає за що — хан та його піддані погано служили Речі Посполитій, не обороняючи її, а грабуючи, і ханських погроз ніхто не боїться, позаяк Польща може дати ханові гідну відсіч. А османський падишах, який міг би натиснути на хана, поки лише спостерігав за всією цією ситуацією та не давав однозначної відповіді.
Тому назрівала потреба домовитися з бунтівними козаками, щоби виграти час. Адам Кисіль, який частенько листувався з Хмельницьким, вимагаючи від того припинити всяке збурення проти законної, а головне, справедливої влади Речі Посполитої, зголосився бути посередником у цих переговорах і був найкращим кандидатом на цю роль. Так, іноді зручно бути православним у католицькому королівстві!
А сейм божеволів далі. До Варшави прибуло посольство від Хмельницького, і сейм замість того, щоби вислухати козацьких послів, насамперед обрав трьох регіментарів[64] — сандомирського воєводу Домініка Заславського[65], дипломата й коронного підчашого Миколу Остророга[66] і коронного хорунжого Олександра Конецпольського, та поставив їх командувати посполитим рушенням.
65
66