А ось це вже було кричуще неподобство! Оскільки сам Владислав був мертвий і спитати його було неможливо, то винним був визнаний канцлер Оссолінський як найбільш довірений радник і наближений покійного короля. Його негайно охрестили зрадником і призвідником козацької смути.
Це питання порушили на черговому засіданні сейму, який пан Матвій спостерігав особисто, хоч і не був депутатом від повітового сеймика, але, з нудьги та користуючись прихильністю Оссолінського, прийшов подивитися й послухати, що ж обговорює сейм.
Якийсь шляхтич, піднявшись зі свого місця, голосно промовив: «Дії коронного канцлера наразили нашу Вітчизну на небезпеку й поставили нас усіх перед загрозою лютої загибелі, тому я вимагаю в судовому порядку розглянути причини війни та з’ясувати причетність до неї його милості Оссолінського».
Не варто й казати, що шляхтич був прихильником супротивного канцлеру угруповання, яке підтримувало королевича Карла-Фердинанда. До цього ж угруповання належали й прихильники Вишневецького, які добре знали про ворожнечу між цими двома гідними мужами — Вишневецьким та Оссолінським. Тому ніхто не збирався втрачати нагоду зловити спритного коронного канцлера на гарячому.
Сам Оссолінський, звичайно, злякався, однак не так, аби не зуміти викрутитися. «Треба звалити все на короля! — подумав канцлер. — Він однаково мертвий, тож із нього не убуде!»
— Уся ця буря порожніх вигуків і звинувачень має під собою гіршу зраду за ту, яку боягузливо закидають мені мої вороги! — вигукнув канцлер. — Сумління моє чисте. Уважаю, що такі наклепи призведуть лише до того, що вороги посіють між нами недовіру й розбрат, які спричинять загибель нашої Вітчизни швидше від козацького бунту. Не про те шляхетне панство мислить! Найголовніша наша турбота — це цілісність і порятунок нашої Вітчизни й вибори короля. І лише обраний король справедливо розсудить цю справу, оскільки в його владі судити за злочин проти Вітчизни. Але якщо у присутніх усе-таки є тінь сумніву, то треба допитати самих послів, оскільки моїй канцелярії про цю справу нічого не відомо, а покійний король не раз таємно приймав Хмельницького у своїх покоїках!
Піднялися дебати. Але потім до сейму викликали саме посольство. Матвій зі свого куточка спостерігав за подіями. Коли ввійшли козацькі посли, вбрані в шовк та оксамит не гірше за іншу шляхту, усі замовкли, роздивляючись цих страшних козаків. «Добре, хоч рогів та копит вони не мають!» — глузливо крикнув хтось. Проте жарт здався всім несмішним, і тому ніхто навіть не хихикнув. Зате маршалок[67] сейму прямо поставив запитання, що цікавило всіх:
— Поясніть нам, чи давав вам покійний король Владислав які-небудь грамоти на привілеї. Чи наказував вам король будувати чайки й готуватися до війни з Туреччиною? Чи підбивав він вас підняти шаблі на братів християн?
Літній козак, вочевидь глава посольства, мовчки обвів поглядом усіх присутніх, подивився на Оссолінського, чиє обличчя не виражало ані страху, ані тривоги, на примаса, який, навпаки, із цікавістю чекав відповіді, і спокійно промовив:
— Про що-небудь подібне мені невідомо, і жодних вказівок щодо цього я не отримував. Але якби й були якісь накази чи зносини між покійним королем та його наближеними з козацькою старшиною, то питати про те слід самого гетьмана й усю старшину.
«А цей Хмель далеко не дурень! — подумав пан Клесінський, помітивши, як швидко моргнув Оссолінський. — Він аж ніяк не дурних людей сюди прислав. Були, найімовірніше, і привілеї й накази. І тепер пан канцлер надзвичайно нервує щодо цього».
Така відповідь не пішла на користь жодній зі сторін: підозри з Оссолінського вона не зняла, а його опонентів позбавила доказів. Тому шляхта, пошумівши на кількох наступних зборах, вирішила прислухатися і до Киселя й до Оссолінського, які наполягали на проведенні з козаками перемовин. Козацьке посольство знову запросили на сейм і зачитали йому відповідь, у якій зажадали негайного звільнення всіх полонених польських шляхтичів та магнатів і припинення всяких воєнних дій, а також повернення артилерії, що була захоплена в боях. А крім того, зажадали від козаків розірвати союз із татарами й терміново відіслати до Варшави всіх призвідників смути, що особливо відзначилися.
Мовчки вислухали козаки цю наказову відповідь і вже хотіли попрощатися, коли зі свого місця піднявся сам примас, архієпископ Мацей Лубенський, і милостиво сказав:
— Сейм розглянув найнижче прохання чигиринського сотника Хмельницького й уважає можливим задовольнити його в основній частині скарги. Про це йому повідомить пан Вольський, який буде відправлений у ваш табір під Білою Церквою найближчим часом.
67