Дорога до Волховиць пролягала землями Залеських і проходила повз їхній маєток. Густий дим від пожежі Тимофій побачив здалеку. Не було сумнівів у тому, що маєток його сусідів підпалили зовсім недавно.
— Хлопці, готуйтеся! — наказав Тимофій.
— А якщо це їхні селяни або козаки, що тоді? — неголосно запитав Данило.
— Подивимося, хто це. Може, справді, селяни Залеських, а може, і звичайні мисливці за чужим добром. У будь-якому разі треба бути напоготові, — похмуро відповів Тимофій. Йому самому не хотілося вірити, що козаки, з якими він воював пліч-о-пліч, здатні безжально вбити звичайних мешканців, хоча і шляхтичів.
Сумне видовище відкрилося козакам — дім Залеських палав яскравим полум’ям. Їхній будинок не був кам’яний, як будинок Тимофія, бо його сусіди були не такими багатими, та й не був він захищений укріпленнями — його оточував лише простий дерев’яний палісад. Це навіть не маєток, як у Клесінських, а досить скромний фільварок[70]. Вогонь сильно палахкотів, що свідчило про те, що пожежа почалася нещодавно, але навколо будинку нікого не було.
Тимофій безстрашно під’їхав до розчинених воріт. Ліпше б він цього не робив! Хлопець побачив усю сім’ю Залеських мертвими. Постійно п’яний пан Міхал, його дружина, сміхотлива пані Грася, їхні доньки, слуги... Тимофій із гіркотою й болем дивився на своїх мертвих сусідів. Пам’ять повернула його в ті дні, коли він ще дитиною приїжджав у гостинний дім Залеських. Тимофієві згадалося, як він грався з маленькими панночками і як частенько зчиняв бійки з єдиним сином пана Залеського, Матеушем. Де тепер Матеуш? Він чув, що начебто подався на військову службу. Він згадав, як пані Грася часто пригощала його здобними пряниками і, узявши за підборіддя, з розчуленням і сміхом казала: «Ну треба ж! Яким чарівним херувимчиком народився! Усім панночкам на загибель створив Бог такі прекрасні очі, як у тебе, Тимофію. Ти як підростеш, хоч іноді виявляй милосердя до бідолашних дівчат». А маленький Тимофій нетерпляче слухав, а потім тікав ділитися отриманим пряником із Матеушем, якого щойно безбожно відлупцював. Згадалося йому, як обурювався й лаявся пан Міхал, коли дізнався, що його сусід має намір присвятити молодшого сина богослов’ю. «Та з цього бешкетника вийде найлихіший гусар у всьому королівстві! Он як учора він спритно віддубасив мого Матеуша! А ти, пане Микито, на нього рясу хочеш начепити. Це непростимі дурість і злочин перед Вітчизною». А тепер Тимофій стояв над тілом пана Міхала...
Стогін відволік Тимофія від сумних спогадів. Він озирнувся й помітив біля ґанку світлу купу жіночого вбрання. Він підбіг і схилився над жінкою. Це була Ванда. Мила, гарненька панночка, старша з двох дочок пана Залеського.
Груди Ванди була залиті кров’ю, але вона була ще жива. Від полум’я йшов немилосердний жар, тому Тимофій підняв дівчину на руки й поніс геть від будинку, що палав. Хлопець виніс її за палісад, де на нього чекали козаки, заглядаючи у двір крізь розчинені ворота. Ванда знову застогнала, розплющила очі, красиві, небесної блакиті, в обрамленні світлих, густих вій, але оповиті болем і мукою, немов серпанком. Дівчина впізнала того, хто ніс її на руках.
— Пане Тимофію! — прошепотіла Ванда, і її побілілих губ торкнулася слабка радісна усмішка. — Тимофію...
Тимофієві стало ніяково — він здогадався, чому Ванда так усміхається йому. Два роки тому вони з Марком вирішили провести всю зиму у Волховицях і провели її надзвичайно весело — у всьому краю не було нікого, хто був би рівний їм двом за веселощами й витівками. Тоді Тимофій безтурботно розважався й посилено волочився за Вандою. Дівчина ніяковіла від уваги красеня козака, але з великою охотою танцювала з ним у гостях. А Тимофій ліз зі шкіри геть, аби закохати в себе Ванду, — говорив їй барвисті компліменти, не відходив від неї ані на крок, однак водночас примудрявся не порушувати пристойності. Хоча, спіймавши в затишному місці, солодко цілував гарненьку панночку, від чого сердешна дівчина ніяковіла й червоніла, та не сміла пручатися й дивилася на хлопця закоханими очима. А коли настала весна, то Тимофій скочив на Ворона й помчав у Дике Поле, тому що скучив за козацькою волею. І ні словом, ні обіцянкою, ані натяком не дав дівчині зрозуміти, що їй слід чекати його.
Він не знав, що Ванда гірко плакала за ним і все чекала, що він ось-ось повернеться, та приховувала свої почуття від усіх, окрім матері. Даремно мама її вмовляла: «Не плач, доню, і не тужи за ним. На козаку немає знаку! — адже так русини кажуть. Та й не рівня ми Клесінським, хоч вони і приймають нас у себе. І православні вони, а ми католики. Знайдеться і для тебе наречений. Кращий за легковажного Тимофія!» Однак Ванда не слухала матір і все думала, журилася й чекала свого красеня.
70