Тимофій сидів у головній залі навпроти Максима й розпитував його про облогу Бара, а вислухавши всі подробиці, запитав прямо:
— Як Орися потрапила до тебе?
— Просто, — нітрохи не бентежачись, відповів Кривоносенко, сьорбаючи витриманий мед із золотого кубка. — Орися жила в будинку православного попа, але коли ми взяли місто, то її забрав у замок твій сусід, аби по-лицарськи захистити. Ну, твого сусіда я, звичайно, вбив, щоби поменше лицарював, а панночку вирішив залишити собі. Я ж не знав, хто вона! А такі чарівні панночки не часто трапляються в завойованих фортецях, — Максим хитро підморгнув Тимофієві. — Але тут Орися розповіла мені, що ти її наречений, тому я й вирішив, що й поготів залишу таку дівчину в себе. Батько не заперечував, лише велів ретельно стерегти панянку, щоб її ніхто не скривдив, а потім проводити додому.
Тимофій нахмурився, а очі його потемніли, наче небо перед бурею. Максимко розреготався.
— Та не зазіхав я на твою любку! Не ревнуй марно, — хихикнув він, добре розуміючи, що його приятель ревнує. — Я навіть і поцілувати її не намагався. Куди мені з тобою змагатися? Я не мав жодного шансу проти тебе! До того ж вона лише про тебе й щебетала весь цей час, що я й сам мало в тебе не закохався.
Юрій, Семен і Михайлик, які слухали цю розмову, сидячи рядочком на лаві, теж захихотіли, адже кумедно було бачити, як їхній дядечко-серцеїд мучиться з ревнощів. А Максимко тільки весело на нього дивився, витончено сьорбаючи мед і безцеремонно закинувши ноги в дорогих сап’янових чобітках на маленький столик, на який пан Матвій зазвичай клав свій батіг. «Я на його місці теж ревнував би! Та має рацію він якоюсь мірою. Не скажи мені Орися, хто вона така, її давно забрав би хто-небудь із хлопців. Хоча, ні — таку дівку я собі залишив би», — подумав Максим і, допивши мед, почав збиратися в дорогу.
— Я поїду, Тимофію. Адже мене батько чекає.
— Навіть не заночуєш? Ні, ну це недобре! Ти мене ображаєш! — обурився Тимофій, який уже трохи приборкав свої ревнощі.
— Та ніколи мені гостювати, хоча я й радий би. Батько велів мені не затримуватися, — сказав Максим, зі смішком пригадавши, як батько виписав йому «пам’ятного» нагайкою для того, щоби більше не смів упадати за чужими нареченими.
— Куди ви тепер ідете? — запитав Тимофій.
— На Кам’янець. Тебе я із собою не кличу — маєш справи важливіші, — хитро підморгнув Максимко.
— А ти, часом, не знаєш, де нині Хмель з усім військом? — запитав Тимофій. — Я ж іще на початку липня поїхав і звісток ані від нього, ані від Марка не отримував.
— Має стояти кошем в урочищі Гончариха[73]. Може, уже й далі рушив з усім військом, — відповів Максим.
— Я хотів би поїхати з тобою, пане. Дійсно, візьми мене із собою, — несподівано попросив Максима Юрко.
— З якого це дива? — нахмурився Тимофій, чудово розуміючи, що Матвій оскаженіє, коли дізнається. — Та й ти щойно приїхав додому, а вже знову збираєшся їхати.
— Дядю, я не хочу більше служити в Оссолінського. Мені набридло! Я не повернуся до нього! — вередливо заявив Юрко. — Я хочу воювати! Хіба я не православний українець? Усі воюють, а я що, осторонь стоятиму?
— Знаєш, мій дорогий племіннику, воювати — це не листи під диктовку писати. Подумай! І не забувай про те, що ти збудиш невдоволення свого батька.
— А ти, дядьку, хіба думав про те, коли на Січ утік? — зухвало огризнувся Юрій.
Тимофій аж отетерів від таких слів. Семен хихикнув, але сам він нізащо не посмів би ось так узяти, самовільно кинути службу й піти в козаки, бо, на відміну від Юрія, не раз був поротий батьком за свої грішки. Але його старший брат зазвичай прочуханів не отримував, тому через свою безкарність знову вирішив повередувати, не замислюючись про наслідки для себе.
— Оце нахаба! — хихикнув Максимко. — Тимофію, не будь жаднюгою. Відпусти його зі мною.
— Ні, з тобою я його не пущу. Ти погано вплинеш на мого небожа, — усміхнувшись, відповів Тимофій. — Якщо так уже хоче воювати, то нехай іде зі мною.
— Постійно ти, Красунчику, усе гребеш під себе — і вродливих наречених, і племінників! І звідки в тебе так багато жадібності? — піддражнив його Максим. — Та відпусти хлопця з нами.
— Ну, я йому не батько й не маю права ним розпоряджатися! — вигукнув Тимофій. — Якщо про це дізнається брат, то вийде кепсько насамперед для Юрка!
73
Урочище Гончариха було розташоване в долині річки Тетерева в Житомирській області сучасної України.