— На мостах, — охоче відповів він. — А дівчата готують обід.
- А ти?
— А мене з тобою залишили, — зніяковів він. — Все показати та розповісти про гру.
Так я вперше почув це слово Гра.
І, звичайно ж, одразу запитав, що це таке. Малек навіть скривився від мого питання.
— Ой, Гра — це просто. Там є три головні правила - не грати після розлучення мостів, не грати в піддавки і не дивитися вгору, коли заходить сонце.
Так я вперше дізнався про правила гри.
А Малек тим часом зняв із стіни дерев'яний меч і подав мені. Він був такий справжній, що я виставив його перед собою і залюбувався. Малек сказав:
— Це Тимуркін меч. Але твій теж буде не гіршим, Кріс обіцяв підібрати… А якщо чесно, у нас зі зброєю погано, — несподівано серйозно додав він.
Так я вперше взяв до рук зброю Ігри.
Повертав меч і попросив Малька:
- А тепер поясни мені все докладно. Гаразд?
4. ПІВДЕННИЙ МІСТ
Все це було і безглуздо, і смішно, і трохи страшно. У морі, а можливо в океані, а можливо — на повністю вкритій водою планеті, було сорок невеликих островів. На кожному острові стояв замок, зі своєю емблемою та назвою. Кожен острів, а точніше, замок, був пов'язаний із трьома сусідніми островами. Нашими сусідами були дванадцятий, двадцять четвертий і тридцятий острови - інакше кажучи, острови Веселих братів, Гарячої води та Чорних зірок. Біля нашого острова був тридцять шостий номер. На всіх островах жили хлопчики та дівчата, які потрапили туди так само, як і ми. На кожному острові — чоловік по десять, п'ятнадцять... І вся ця грава грала. У що? Ну, ніби як у лицарів, билися цими дерев'яними мечами, кинджали, намагаючись захопити сусідні острови ...
- Навіщо? — одразу спитав я.
І Малек спокійно роз'яснив – ті лицарі, які завоюють усі сорок островів, вважаються переможцями. І вертаються додому. На землю.
— І скільки островів ви вже здобули? — я одразу перейшов до головного.
Малек знизав плечима.
- Ні одного. Колись ми захопили дванадцятий острів, але потім раби збунтувалися.
- Які раби?
— Ну, хлопці з дванадцятого острова… Коли ми їх захопили, вони стали рабами нашими. Мали за нас боротися, а на Землю все одно б уже не повернулися.
Нічого собі! Я б теж збунтувався. Дуже треба грати за когось, а назавжди залишитися на островах! Голова в мене просто гуділа від думок, я не знав, що й спитати Малька. Але йому вже стало нудно.
— Дімко, — сказав він, — підемо, викупаємось…
І я якось одразу згадав про море. Нехай острів був нашою в'язницею. Але море ні в чому не винне! Я згадав, яким бачив його вчора — величезним, блакитним, навіть на погляд теплим, і одразу зістрибнув з ліжка.
— Ходімо! Я тільки одягнуся...
— Ти джинси обріж, — поблажливо порадив Малек. - Візьми у дівчат ножиці, і зроби шорти. Адже жарко.
Порада була непоганою, але слідувати їй не хотілося. Це якось принижувало мене, примиряло з островом, наче я справді збирався тут залишатися надовго. Невиразно знизавши плечима, я затягнув ремінець.
— Ремінь гарний, — тим самим розумним тоном промовив Малек.
Що в ньому гарного? Звичайний помаранчевий шкіряний ремінець, що не дуже підходить до витертих джинсів.
— Пряжка гарна — важка, — пояснив Малек. — Якщо в бою меч зламається, можна ременем відбиватися.
Я засміявся. Пряжка і вірно важка, якщо такий ударити, вийде набагато сильніше, ніж тоненьким дерев'яним мечем.
Ми вийшли з кімнати до вузького коридору з такого ж рожевого мармуру, що й увесь замок. Малек то забігав уперед, то зупинявся, відчиняючи всі двері на всі боки і волаючи що завгодно. Там були кімнати інших хлопців, але в них нікого не було.
- Що вони роблять на мостах? - Запитав я.
— вартують, не дають напасти… — Малек веселився від душі. Ми спустилися на поверх нижче, туди, де знаходився Тронний зал, і Малек заволав у відчинені дерев'яні двері.
— Ритка-нитка, голодне плем'я індійців, що плавають, йде до моря!
— Ідіть, — спокійно відповіла Рита, яка звикла до його фокусів. — Але за годину я все прибираю зі столу, і ви залишитеся голодними до обіду. Доброго ранку, Дімо!