— Досить?
Він лаявся. Розгублено, зло. І кинувся на мене.
«Хлопці, південний міст…»
«Кістя вже у замку. Від рани…»
«Киньте зброю!»
"Я сам, я хочу додому ..."
Удар. Ще удар. Ще… Я ледве встигав повертатися. Удар.
«Обох вас треба було кінчати…»
«Ми не беремо полонених…»
«Завжди за всіх часів».
Долоня стиснулася на ефесі. Я відчув, як впивається в шкіру сталева насічка рукояті. І висмикнув меч із затріщалий перев'язі, розриваючи тугі шкіряні петлі.
Лезо перерубало сталевий ланцюжок, наче гнилий нитку. Уривок, що крутиться, блиснув, несучи в темряву. Хтось верескнув. Я скинув меч — звичним, навченим назавжди рухом. Валек присів, уникаючи удару, навіть не сів, а впав навколішки. І отримав удар коліном в обличчя. Розтягнувшись на асфальті, він намагався заслонитися розчепіреними пальцями.
Перехоплюючи меч двома руками, я заніс його над тілом, що смикається. Почув істеричний, поросячий вереск. І крик, що його перекриває Інгін.
- Не смій!
…Синє світло ліхтарів танцювало на лезі меча. Скорчені тіні розповзалися на всі боки. Я торкнувся клинка. Прошепотів, не чуючи свого голосу:
— Сволота… Ти й тут…
Долонею обхопивши лезо, я плазом ударив меч об коліно. Лезо хруснуло.
— Сволота…
Я ламав клинок, не відчуваючи болю в поранених пальцях.
— Сволота…
Уламки беззвучно падали на брудну, забруднену землю.
— Ти й тут зі мною… Назавжди, га? Назавжди?
Уламок ефесу безглуздо стирчав зі стисненої, скам'янілої долоні. Я вдарив рукою по шорсткій кам'яній стіні. Вибиваючи його з пензля. Сліпо ступив убік, натрапив на лавку, де сидів хвилину тому, завмер, ковтаючи гаряче вологе повітря.
— Не треба… Дімко… Не плач, ти ж сильний… Ти ж навіть там не боявся. Діма… Не плач…
Інга схлипувала, притискаючись до мене.
— Все минеться. Правда… Не плач. Заспокойся…
Я опустив голову, зариваючись обличчям у її волосся. І тихо засміявся. Мене било нервове тремтіння, і сміх судорожними поштовхами виплескувався з легень.
— Інго… Як смішно, Інга… Я не можу тебе обійняти, у мене всі руки в скалках. Інга…
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Автор дякує Інзі, Дімі, Тимурі, Іллі, Сержану, які допомагали писати цю книгу своїми порадами і самим фактом свого існування.
Він вірить, що в дитинстві, коли кожен двір — острів, а кожна вулиця — міст у невідоме, одного разу не залишиться місця для гри, в якій вбивають.
Дякую всім, хто зрозумів цю книгу.