— Більше немає кому, — заговорив один із терханів, — тобі, Дандале, доведеться взяти на себе повинність хакан-бега і долю всієї виправи.
— А так, — підтримали його й інші.
За ліпших, ніж ці, обставин Дандал, звичайно, не опирався б. Он яку честь являють ратні содруги, хочуть, аби був привідцею всіх аварських турм. Та зараз і слухати не хотів про це.
— Чому саме я? — видивився на всіх.
— Ти найбільш достойний серед усіх нас. Завваж не нам, тобі доручив Атель правити турмами, що залишалися поза виправою.
— Є старші за мене, хоча б і терхан Калегул.
Змагались та й змагалися на словесах, а таки ні до чого не домовились, мусили тягти жереб.
Він випав не на когось іншого, таки на Дандала.
— Це повеління Неба, — сказали йому і тим сказали багато. Отож Дандал і не став більше сперечатись, хоча й похмурості не позбувся. Ані того, ані наступного дня.
— Хто міг сподіватися такого? — поспівчували йому. — Шістнадцять турм втратили і на одному боролищі.
— Що турми? Підростуть отроки — і будуть турми. Полону не буде вже, золота, паволоки ромейської.
— Гадаєш, це найбільше гнітитиме Ясноликого?
— Не гадаю, напевне знаю. Атель накоїв біди, а мені розплачуйсь тепер.
Сумним було повернення аварських турм із Фракії. Може, саме тому аж надто уповільненим. Десь по полудні ставали на перепочинок, ніч перепочивали і вранці не одразу поспішали в путь. Схоже було, що привідця недобитих у січі із склавинами турм взагалі вагається, повертатись чи не повертатися йому за Дунай. Або мізкує на перепочинках, що вчинити, аби міг повернутися.
Таки мізкував, мабуть, бо по одному з нічлігів покликав терханів і сказав:
— Далі не правитимемося купно. Беріть кожен свою турму і йдіть по Ромейській землі, гейби по такій, що є землею супостата. Беріть у всіх і все, що можна взяти. Про одне пам'ятайте: до стольного стійбища за Дунаєм маєте повернутися не з порожніми руками.
XXVII
Десь на політті в стійбище кагана аварського прибуло сольство з Константинополя і зажадало побачення з привідцею.
— Веліть своїм людям, — була відповідь, — розбити намети й перепочивати. Каган покличе, коли визнає за можливе зустрітися з вами.
Ждали до ночі — дарма, ждали другого, третього дня — знов не кличе.
— Ви доповіли каганові, хто ми і звідки?
— А так, він знає.
— То чому не кличе? Кажіть, маємо послання від імператора. Коли не допустить до себе сьогодні, завтра повернемо назад і скажемо імператорові: не зажадав вислухати.
Авари і це обіцяли сказати Баянові. А Баян відмовчувався. Десь аж на п'яту добу згадав, що є щось там від імператора й велів покликати його слів.
— Що там у вас?
— Письмове послання до тебе імператора Тиверія.
— Читайте котрийсь.
Чільний із слів недовго боров у собі бентегу.
«Його милості каганові війська аварського Баянові, — нетвердо почав сол. — Імперії стали відомі прикрі і незрозумілі нам, людям просвіщенним, діла і вчинки підвладних тобі турм. Досі ми знали, ба певні були, оскільки мали підписаний з тобою ряд: авари, яко люд і воїнство, перебувають на службі в імперії і як такі мають стояти на сторожі її інтересів, передусім на Дунаї та супроти тієї сили, що йде на нас із-за Дунаю. За це імперія щедро і послідовно платить аварам за службу. Нині стало відомо, привідцю, що турми твої, відходячи з фракійських земель, куди їх кликано супроти склавинів, повелися не ліпше, ніж варвари склавини: вони йшли по землі нашій, яко пруги, і брали в поселян усе, що можна було взяти, а тих, котрі чинили опір, карали на горло. Імперія жадає знати, чим це пояснити. Окрім того, звідомляємо твою милість, що збитки, нанесені воями каганату імперії і її людові перевишують трирічну плату аварам за службу і становлять триста тисяч золотих солід. Це змушує нас утриматися від сплати субсидій твоїм турмам в найближчі три роки і просити тебе прислати до Константинополя слів своїх, аби залагодити цю неприємність і визначитись, як житимемо далі.