Спонукуваний втішною думкою, рушив до дверей що вели з опочивальні, і тільки-но прочинив їх, як одразу ж нагледів Миловиду в оточенні дітей. Старші — Радим та Добролик — либонь, спали ще, натомлені Миланчиним воседлям, сі ж, найменший та два середульші, були вже свіжі й збадьорені, з усього видно, давно одійшли від сну і прагнуть веселощів, милого серцю привілля.
— Чи не до мене, сини мої? — пропустив до опочивальні й присів перед усіма, усміхнувся приязно.
— А так. Прийшли привітати вас, отче, з добрим ранком та й поспішатимемо вже на вольготність.
— Спаси біг, соколята. Ви теж будьте здорові та щасливі. Не вельми бешкетуйте на вольготності, аби не вразили один одного.
— Ми не самі, з нянею-наставницею підемо.
Поглянув, провівши дітей, на жону й невільно замилувався нею. Завжди умиротворено тиха, осяяна тим внутрішнім світлом, що било з неї, гейби почайна з землі, й виказувало щедроти її вдачі, Миловида була невпізнане одмінена зараз. Так пломеніла вся, таке м'яке та ніжне світло посвічувало у неї на виду, а надто в очах, що князеві самому захотілося перейнятися тією щедрістю й бути таким же щирим на ласку, на добро, на щастя-втіху.
«Се вона дітьми так вознесена», — утверджувався в мислі, а тим часом дошукувався вже іншого: що скаже Миловиді, аби знала, що й він он який вознесений нею?
— Жона теж іде з малими на вольготність?
— Ба ні, — поспішила заперечити. — Мені не до вольготності. Он який безлад залишився після воседля. Мушу прибирати та ставити усе на місце.
— Челяді скажи, най прибирає, сама ж дай повеління та й заходь до мене.
Глянула незрозуміло чи й подивовано і вже потім кивнула:
— Гаразд.
Коли полишала опочивальню, була, як і належить княгині, стримана, а все ж не зовсім. І в ході відчувалося: он як вдоволена тим, що князь повелівав перекласти клопоти на інших, самій же прийти й бути з ним, і в поставі також. А обернулася, відчиняючи двері, й зовсім виказала себе: таки неабияк утішена його турботою-бажанням.
Це скільки ж літ спливло, як йдуть вони у парі? Либонь, вісімнадцять. А так, найстаршому їхньому, Радимові, сімнадцяте минуло вже, пішло вісімнадцяте. Пробі, а набутися мужем і жоною як слід і не набулися. Ніби ж мирними були ці літа, ні самі не ходили на сусідів, ні сусіди на них, а он які клопітні. Воно й не дивно. На його плечах лежали турботи про землю, про благо люду землі Тиверської, на Миловидиних — терем із його численними «треба», челяддю та дітьми в теремі. Чи їй було коли розглянутися за ними, подумати про щось інше, крім них? Одне дитя не встигало стати на ноги, потішити вітця, матір першим словом-лепетом, інше народжувалося, за тим іншим — ще інше, і кожного разу його княгиня, його жона-утіха відходила від нього, була з малям і з малям та з тими, що підростали вже, одначе вимагали її нагляду і її турбот. Зато ніхто не скаже, що вона не господиня в княжому теремі і не мати своїм дітям. І Малчиних виростила, до ума-розуму довела, і своїх ростить достойно.
«Один лиш я нарікаю? — осміхнувся. — Пробі, чи можу нарікати на таку?»