Каган аварів, гепідів, слов'ян подунайських Баян».
Маврикій, певно, не знав, як бути з тими баламутними аварами, і вхопився за вимолюваного каганом слона, гейби потопаючий за соломину.
— Соліди справді не можемо зараз сплатити, хай потім, колись, а слона доправимо негайно.
Йому що, повелів та й забувся, радів, певно, що бодай цим відгедзькався від аварів. А чого коштувало його повеління підлеглим і найперше наглядачам, що мали доправити слона аж он куди — за Дунай?
Говорили-радились і стали на одному: гнатимуть імператорів дарунок сухопуттю. Хай і довше правитимуться, зате більше буде певності, що доправлять.
І пішли зі слоном через усю Фракію, Мізію та Дакію до того місця між Дунаєм і Дравою, де стоїть великоханське стійбище. Забрали ті мандри не багато й не мало — всю решту літа і добрий шмат поліття. Погоничі й наглядачі не приховували втоми й полегшено зітхнули, коли впевнилися: таки доправили каганові заморську диковинку. А дійшло до передачі її на руки аварів, каган сам вийшов глянути. Вийшов — і стетерів, а далі й скривився бридливо.
— То це таке велике диво? Ведіть його назад. Коли я, каган, не бачу в цій потворі чогось знадного, вої мої теж не побачать.
— Зима не за горами! — силились урезонити погоничі. — Куди подінемося з сею твар'ю?
— Куди хочете, туди й ведіть імператорський дарунок, він мені не потрібний. Соліди хай шле, плату за пролиту на боролищах кров!
А плати не було та й не було.
«Милостивий володарю найбільшої в світі імперії, — вкотре уже нагадував Баян. — Чуємо та й бачимо, на полуночних обводах землі твоєї громадяться хмари: склавини гуртують силу, і неабияку. Дуже схоже, що знову підуть за Дунай із сім'ями, на поселення в землях твоїх. Як накажеш бути, що чинити з такими? Стати супроти них стіною чи одкрити путь, хай ідуть і селяться? Ходять між нас, як і між склавинів, пересуди, ніби землі Фракії, як і Іллірика, пустують після численних вторгнень та полонів, ніби твоя милість може й не перечити поселенню, коли воно буде мирним, без січ і татьби».
Відповідь надійшла невдовзі і була категорична: ніяких поселень; всім, хто правитиметься за Дунай, заступати путь і повертати восвоясі. Коли ж не коритимуться, брати на меч і сулицю.
«Он як! — зле повтішався Баян. — На меч і сулицю склавинів беріть, плати ж як не було, так і немає».
І не забарився з черговим посланням: «А як же буде з субсидією? Де наші сто тисяч?»
Внизу ж, ніби між іншим, дописав: «Люд візантійський подейкує, ніби імператор спить не на звичайному, з дерева, ложі, а на золотому. Чи не був би він ласкавий явити щедрість свою й прислати каганові аварів бодай одне з таких лож?»
Видно було: у Маврикія ледве стає терпцю слухати аварського сла, котрий з якогось часу перебуває в Константинополі й доволі набрид уже з посланнями свого привідці. І все ж за цим разом у нього стає сили волі слухати, а вислухавши, стерпіти: покликав підлеглих і велів їм вдовольнити й цю каганову забаганку. Зате наступна і імператора вивела з рівноваги.
— Каган ваш занадто багато дозволяє собі! — вибухнув гнівом і кинув Баянове послання його слові. — Ніяких субсидій, тим паче в сто тисяч солід! Вісімдесяти не матимете, коли так!
Хто-хто, а Таргіт догадувався, що обурило Маврикія. В кагановім посланні до нього йшлося про те, що повелитель аварів передумав і повертає дароване імператором ложе. Одне, воно не таке вже ліпотне, хоч і золоте, а друге, що скажуть йому, каганові, турми і привідці турм, коли довідаються про такий дарунок? Сумніву немає: скажуть, каган проміняв своїх родаків на золоте імператорське ложе. Тож повертає його й нагадує: імперія мусить платити нарешті те, що обіцяла, укладаючи ряд. Коли того не станеться, авари візьмуть своє силою.