«Нелегко буде мені примирити тепер імператора з привідцею родів наших, — думав Таргіт, полишаючи Августіон. — А мушу, на те посланий сюди».
Усякий віруючий сподівається: віра його восторжествує. Сподівався й Таргіт. Та даремно. Не того хотів Баян. Тільки-но почув з уст гінця, що сказав імператор ромейський на його вимогу — сплатити обіцяне, повелів скликати турми й крикнув на всю широчінь ураженого серця:
— Авари! Нас знову обмануто! Чули, знову!!
— У-у-у-у!!! А-а-а-а!!! — гриміли турми, знявши над собою бронь і погрожуючи нею. Лише ті, що стояли ближче до кагана, й могли второпати, хто обманув, в чому обмануто їх. Решта і так догадувалася а чи й наперед знала, тому й стрясала тисячоголосим криком не лише ближні, а й дальні околії.
— Діти мої! — підливав масла до вогню Баян. — Авари ми чи не авари? Доки ходитимемо у веригах ромейських і терпітимемо наругу? Один імператор зламав дане нам слово, потоптав нашу гідність і нашу честь, сказав, нам належить лиш те, що належить рабу за вірну службу, і другий те каже. Доки це буде? Коли і перед ким хилили ми голови? Хіба для того вибилися свого часу з турецької кормиги, аби завдавати себе в ромейську? Доста! Ми не раби їм, щоб ждати здобуте потом і кров'ю яко милостиню — з простягненою рукою. Не хочуть платити обіцяних субсидій, підемо і візьмемо їх силою. Були учора супостатами склавинам, нині станемо содругами й підемо на ромеїв спільною силою. Хай понуртують тоді, коли рушимо, хай побачать, яких солід і якої крові це їм коштуватиме. Це я вам кажу, ваш каган! Ставайте плече в плече, примножуйте мужність свою на достойну справжніх воїв буєсть — і на ромеїв. Кара і смерть відступникам! Кара і смерть!!
Турми не стали вимагати в кагана кілька діб на приготування — вони у нього завжди готові. Меч і сагайдак при боці, сулиця і лук при сідлі, їжа для комоней у полі, а для себе — у чужій оселі. Тож одразу й рушили в похід. Йшли повз привідцю й заприсягалися: вони не осоромлять свого імені — славного імені аварів, повелить — Константинополь візьмуть на меч і сулицю. А каган знай промовляв та й промовляв до них: «Хай не забувають ромеї, нині не ті часи, що колись. Тепер авари не є билиною в полі. Мають свою землю за Дунаєм, мають сусідів-соузників. Я не просто ото похвалявся залучити до походу склавинів, так сказав, так і буде, а визріє потреба залучити франків — залучу і франків. Чули, хоробрі авари? Яка не є Візантія, а й вона впаде, коли те станеться»!
Для захисту стійбищ і люду аварського в паннонських та гепідських стійбищах Баян залишив кендер-хакана і десять турм. Всіх інших повів на ромеїв. В путі уже взяв під свою руку тридцять тисяч і спрямував їх спершу до переправи в Сірмії, а там ромейським берегом — на Сінгидун. Апсихові ж передав ще тридцять тисяч і повелів пройти паннонським берегом Дунаю до Августи й Вімінакії, вибрати неподалік від цих фортець переправу і впасти на них неждано й негадано. Паннонські слов'яни мали зібратися тим часом і пристати до походу вже за Дунаєм.
Земля стогнала під копитами тисяч і тисяч, що простували на Сінгидун, чи епарх того найкрупнішого города й фортеці ромейської на Дунаї мав насторожені вуха й почув стогін землі завчасу, — авари ще й до Сінгидуна не дійшли, як загледіли попереду невеликий ромейський роз'їзд на чолі з центуріоном і білим полотнищем на укороченому древку.
Каган стримав огира, приглянувся пильніше.
«Знають уже, куди правлюсь і чому правлюсь. Воно й не дивно: он як давно б'ємо копитами землю за Дунаєм. Ну, ну, що то скажуть епархові речники?»
Коли зблизився з ними, виміряв усіх пильним оком і вже потім запитав:
— Хто будете і чого хочете?
— Люди епарха в Сінгидуні Сіфа, достойний. Прибули, послані ним, запитати, пощо каган переправився на ромейський берег, куди веде турми свої?
— На Сінгидун.
Сіфів нарочитий силився бути спокійним і врівноваженим, та голос виказав його.
— З яким наміром?
— Заволодіти ним і сісти в ньому яко волостелин.
Центуріону явно не вірилося, правду каже чи жартує з ним привідця аварів.
— Наскільки нам відомо, — заговорив, долаючи сум'яття і бентегу, — каган в сердечній дружбі з Візантією, ба перебуває на службі в неї. Чому ж порушує такий жаданий для обох сторін супокій? Як розуміти це і чи можна вірити?
— Вір, центуріоне. Сіфу ж скажи, хай явить розважність і передасть нам фортецю без опору. Веду на неї тридцять турм. Коли посміє заперти переді мною ворота, а тим паче розлютить мене марними втратами, велю прив'язати за ноги і розметати комонями по полю. Всіх інших, що вийдуть супроти мене з мечем, чекає не ліпше.