— Вам же, — звернувся до стратегів, котрі йшли до Філіпополя та Адріанополя, — повеліваю: доки я буду в аварів та перетрактовуватиму з аварами, зробіть з городів цих неприступні фортеці і стійте там стіною. З когорт, що надходитимуть, формуйте нові легіони і дбайте про їхню ратну спроможність. Кожен день, кожен час використовуйте на це. Я ж постараюся затримати аварів у Анхіалі чи десь-інде, доки ви не зберетеся з силою, і хай допоможе нам бог у наших заходах.
Коментіол обернувся на схід сонця і осінив себе хресним знаменням. Він знав, на що зважується, і тому не без умислу уповав на бога. Воістину правду кажуть бувалі в бувальцях люди: лише той, кому немає чого втрачати, може вважатись на таке. Аби бодай на щось спиратися в своїх сподіванках і мати все-таки під ногами твердь, послав до стратегів, що стоять супроти персів, найдовіренішого з людей своїх, вручивши йому, крім едикту імператора, ще й власне послання, і в тому посланні розписав становище на сіверських обводах як таке, що межує з катастрофічним.
«Проти нас піднялися авари й слов'яни, — писав, не розтлумачуючи, які слов'яни, і тим зумисне згущав фарби. — На підступах до Константинополя стоїть стотисячне аварське військо, а на Дунаї громадять силу склавини. Вся надія на вас, достойні, і на ваші змужнілі в січах когорти. Шліть негайно, і шліть усе, що можете прислати. На те уповаю, того лише й жду. Запізнення на час може бути непоправним, а на день — катастрофічним. Імператор усвідомлює це і тому зголошується: настав час замирення з персами, шукає лиш пристойних для імперії резонів на таке замирення».
Стратег Коментіол знав: де-де, а на боролищах із персами давно ждуть замирення, тож не можуть не потішитися, довідавшись про нього, а потішені завжди щедріші. Може, й не набагато, все ж більше пришлють когорт, аніж усі того сподіваються.
Так мислив, будучи в Константинополі, на це покладався й тоді, як вирушав із Константинополя. На путях, що вели до аварів, мусив думати вже про інше: як затримати їх на далеких підступах, що вчинити, аби повірили і раз, і вдруге, і втретє?
Перше, що примітив, доправившись до Анхіала, де таборився вже каган і вірні йому турми: авари не скористалися віллами повержених ромеїв, розбили намети перед собором святого Антонія й живуть у наметах.
Побачення з каганом того дня не відбулося — десь він був, чимось іншим клопотався.
— Тим ліпше, — сказав на те Елпідій і попрохав дозволу в тих, що стояли ближче до кагана, розбити десь неподалік намети та перепочити з путі.
Бачили, по-іншому засвітили очима каганові радники, далебі, сподобалося, що сли візантійські не йдуть у вілли сородичів своїх, уподібнюються їм, аварам, і поселяються в таких, як і в них, житлах.
Доки розбивали намети, та влаштовувались, та перепочивали, спливла ще доба. Авари й далі не кликали.
— Каган відає, що ми імператорські сли, — поцікавилися в радників, — що послані для перетрактацій?
— А так.
— То хотіли б вести вже їх.
— Коли знайде за потрібне, покличе.
«На ліпше чи на гірше це?» — засумнівався Елпідій і вдався до свого соратника і стратега Коментіола:
— Що коли Баян затіяв щось лихе і зволікає навмисне, аби сказати потім: «Пізно перетрактовувати, мали раніш прийти»?
— Пусте, — заспокоїв його Коментіол, — набиває ціну собі і тільки. І хай набиває, нам не звикати. Не напрошуйся більше, сиди й мовчи.
— Коли ж не сидиться, стратегу. Може й таке статися: доки ми відсиджуватимемося тут, турми аварські вийдуть до Довгої стіни й постукаються в мідні ворота Августіона.
— Коли до того йтиметься, нас завчасно попередять. Я передбачив це і полишив своїх вивідників на путях. Інше раджу вчинити: повели челяді щедро накрити столи й кликати до трапези тих аварів, що з ними встиг зазнайомитися. Одне, зазнайомимось ближче, а друге, щось вивідаємо під хмелем.
Елпідій пристав на те. І столи накрив щедро, і на гостину запросив тих із оточення каганового, кого знав уже. Та мусив остудити наміри свої і доволі швидко: авари відмовились від гостини.
— Бачив? — і перепуджено, і невдоволено подивився привідця сольства на Коментіола. — Вони таки щось затівають або ж затіяли вже і ждуть слушного часу, аби погнати нас, яко приблудних псів. Треба йти і домагатися зустрічі з каганом.
— Тільки не сьогодні, Елпідію. Раз накрив столи, сідай і трапезуй, в усякім разі, роби вигляд, ніби не журишся тим, що не кличе. Гадаю, саме цим і зломимо його рано чи пізно.
Більше не зважав уже на нидіння сла. Зняв із себе парадне вбрання, облачився в звичайне та й засів за трапезу. Одного дня пив, та веселився, та ходив стійбищем аварським чи вулицями Анхіала і другого теж. Здавалось, і не зважав на те, що ходить між супостатів. Одних лише запрошував поділити з ним застілля, з іншими й ділив його. Аж поки не нагадали: