— Завтра будьте в кагана, — сказали. — Воліє вислухати вас, ромейських слів.
Коментіол був, мабуть, неабияк запухлий з перепою, каган не на Елпідія, на нього дивився та й дивився.
— Сказали мені, що ти імператорський стратег?
— Істину сказали.
— І разом з тим — сол?
— О ні, достойний привідцю, не разом з тим. Нині тільки сол.
— Чому ж так? Чому не з легіонами вийшов супроти мене?
Чув, зловтішається Баян, а проте не став відповідати тим же. Прикинув у думці, чим завершиться ромейське сольство до аварів, коли дасть серцю волю, і визнав за доцільне звести на жарт.
— Бо багацько нас, стратегів, у імператора, а легіонів обмаль.
Каган сприйняв те по-своєму й прибрав збадьорливо-веселого вигляду.
— Оце подобається мені. Присяйбіг, чи не вперше зустрічаю сла, котрий не приховує істини. Повідай тоді, муже достойний, з чим прийшов до нас?
Коментіол не переставав удавати з себе добродушного.
— Та все з тим же. Василевс засмучений незгодою між імперією та аварами і хоче знати, чому це сталося, як могло статися? Он скільки літ жили у злагоді і взаємній вигоді, скількох супостатів угомонили, єднаючи сили. Тепер — розбрат, каган підняв турми й повів їх супроти повелителя та благодійника свого, імператора Візантії. Чому так?
Ті, що знали Коментіола, знали й те, що у велеречивості йому не відмовиш. Коли не спиняти, говоритиме й говоритиме. Та за сим разом і він змушений був умовкнути: каганові не сподобалося щось у речах його.
— А імператор не відає, чому стався розбрат?
— До нього всяке доходить, — ухилився Коментіол і не став казати те, чого ждав Баян. — Тому й прислав нас, слів своїх, аби почули причину розбрату із уст твоїх.
— Міг би й не слати, коли так.
Елпідій завважив: Коментіол завагався, пора прийти на виручку, і не забарився подати голос.
— Мій радник і содруг у ділах сольських не все сказав тобі, привідцю. Ми не лише затим стали перед твої очі, одбираємо в тебе час, аби узнати причину розбрату. Нас прислано сюди покласти край незгодам і походу, що його спричинили незгоди. Ну, а хто ж, маючи таку значиму повинність, починає розмову з кінця? Мусимо знати передусім причину розбрату.
Баян усе ще ворохобився, видно було, тісно йому в його великоханському кріслі.
— Коли дбаєте про мир із нами і волієте вести про те перетрактації, — карбував слово по слову, — підіть спершу до свого імператора та запитайте, доки він збиткуватиметься над нами найбезсоромнішим чином. Чи ми не перетрактовували вже, і не раз, чи не укладали ряд на мир і злагоду? А де те, про що ви клялися на хресті? Чому щораз відступаєте від обіцяного? Юстин Другий хоч одвертий був. Той так і сказав: «Радійте з того, що живете на нашій землі, і не податі ждіть від нас, а лиш того, що дають всякому рабу за вірну службу». Тиверій же та Маврикій обіцяли одне, а чинили зовсім інше. І колись, і нині. Допоки буде те? Про які перетрактації може йти річ, коли ви — клятвопорушники? Хто ходив на склавинів, коли ті вдерлися в землі імперії стотисячною раттю і пройшли з мечем та вогнем до самої Фессалоніки? Хто примусив їх кидати нахапане й забиратись восвоясі? Ми, авари. А чим одплатила нам за те імперія? Не лише обіцяних ста тисяч, вісімдесяти не платить уже котре літо. Що лишається робити нам, аварам, коли з нами поводяться, яко з останніми рабами? А одне: прийти і взяти своє силою.
— Достойний! — видно було, Елпідія не злякали, навпаки, потішили каганові резони, і він не лише сам подався наперед — руку простягнув, гейби для братання. — Коли оце і всієї незгоди, то чи варто нам ламати один об одного сулиці? Імперія в великій скруті, це правда, фіск її добряче спорожнів, та не настільки, щоб не сплатити якихось сто тисяч.
— Не сто, а триста! Ви уже трете літо водите нас за ніс.
— Хай і триста. Імперія он яка, знайде де взяти.
— Великий воїне! — вихопився зі словом і Коментіол. — Коли ти повірив мені раз, повір і вдруге: злагода можлива. Чи імператор не зрозуміє, коли прийду і скажу йому: дотримаймо обіцяного — і січі з аварами буде покладено край. А ще таке скажу: на виправу супроти них піде удвічі, а то й утричі більше, аніж на мир. Сплачуймо обіцяне — і по всьому.
— Мали б раніш мислити так.
— Мали б, та що вдієш, коли клопотів он скільки, а імператор один. Все сподівався, що якось буде. Настане мир із персами — об'являться соліди, а об'являться соліди — і з аварами розплатиться. Коли ж зайшло на січу, тепер інакше мислитиме, присяйбіг. Яко один із слів його, пропоную перервати перетрактації на той час, доки я їздитиму та умовлятиму імператора. Запевняю тебе, достойний, цією домовленістю покладемо край незлагодам. Раз і назавжди.