Приречені, як діти, усе дозволяли собі: поносили покійних імператорів, не обминали й сущих. Далебі певні були: їм уже все одно. А коли все одно, то чого мають остерігатися? Бодай перед смертю скажуть те, що каменем лежить на серці.
Та поспішили прирікати себе.
Коли вірні схопили Елпідія і всіх із сольства, що були з Елпідієм, терхани, а надто ті з мужів думаючих, що стояли найближче до кагана й почиталися більше, ніж хтось, каганом, отетеріли і не зважилися перечити. Одначе до пори до часу. Як Елпідій і всі ромеї опинилися поза кагановим наметом, а крики-протести їхні чулися ще, хоча й віддалено, хтось із найстарших віком радних зібрався з духом і сказав Баянові:
— Достойний привідцю, я не радив би тобі робити це.
— А так, — заговорили й інші, і доволі дружно. — Не забувай, з ким вийшли на прю. Це Візантія. Люд її нелічений, а простори неосяжні. Є кого виставити супроти нас, є де й розвернутися. Сьогодні ти вільно гуляєш по Фракії, а завтра можуть заступити тобі путь покликані до меча і сулиці легіони.
— Дійде до скрути, — урезонювали й інші, — ромеї замиряться з персами, а город Константина заслонять від тебе. Навіть твої хоробрі турми неспроможні будуть покласти під копита такий широкий світ, як Ромелія. Рано чи пізно змушений будеш піти за Дунай. Що тоді скажеш і чим виправдаєш те, що скарав на горло слів її? Усе можуть простити й забути тобі, цього — ніколи.
— А ще й те пам'ятай, Ясноликий: наші сли теж сидять у Константинополі.
Баян вертівся, гейби заведений, відповідав, лютуючи й не підбираючи слів у люті своїй, то одному, то другому, зрештою вихопив меча й крикнув тим, що можна чути лише на боролищах, голосом:
— Я повелів — і повеління своє міняти не буду: зламати намети!
Доля ромейських слів була, здавалось, вирішена. Хто стане перечити такому і підставляти себе під лють неудержиму. Мовчазні гнулися у великоханському наметі, мовчазні й вийшли один по одному з намету.
А все ж хтось узяв на себе сміливість і шепнув вірним: «Не карайте ромеїв до завтра. Хай уляжеться гнів повелителя, хай стане супокійним та зважить усе. В супокої і наймудріші стають мудрішими».
Час виправдав вчинок сміливця. Другого дня прискакав із Константинополя гінець від Таргіта й звідомив радників, а радники — кагана: усе аварське сольство запроторене на острів Родос і взяте під суворий нагляд. Коли щось станеться із слами від ромеїв, його, Таргітова, голова, голови всіх інших із сольства аварського будуть настромлені на сулиці й виставлені на глум і осудовисько при в'їзді в Константинополь.
Баян думав, як йому бути із слами ромейськими день, думав і другий. А на третій випустив-таки з хурдиги й сказав, аби забиралися геть.
XXIX
Ніщо не стримувало тепер аварські турми. Каган так і повелів, промовляючи до них: на Константинополь! Ідіть і беріть у ромеїв усе, що можна взяти. А повеління кагана — повеління Неба. Впали по тому ромейські фортеці Залдапа, Паннасу, Троксум, нависла загроза й над Філіпополем та Адріанополем.
Коментіол міг уявити собі, який лютий після всього Баян, а іншої сили, що могла б угомонити ту лють, крім його легіонів, немає, і сила та не така вже й численна, щоб брати на себе всіх аварів. Треба кликати на поміч стратегську мисль. Коли вона не пособить, ніщо інше не порятує вже.
— Що знаєте про аварів? — покликав і запитав стратигів своїх.
— Небагато, достойний. Послухи доповідають: рискають по Фракії, яко голодні вовки, шукають доброї поживи.
— Коли шукають, не зосереджені, значить.
— Так. Кожна турма діє осібно, схоже, що на власний розсуд.
— Цим і скористаємося. Передусім слід, гадаю, збити аварського привідцю з праведного путі. Ти, Касте, йди зі своїми когортами до гори Еми і шукай зустрічі з турмами, що рискають там. Ти, Мартіне, спрямуй свій легіон на сам Дунай, до города Неї. Ітимете так, аби менше знали про вас, а прийшовши, явіть себе якомога гучніше. Я ж об'явлюся на той час там, де сидітиме Баян. Хай помислить, що то за сила в нас і як йому бути з нею.
Знав, авари — суспіль комонні вої. У його легіонах теж переважають вони, а проте є й лучники та щитоносці.
«На ліпше чи на гірше це? — питав себе. — Коли доведеться брати городи з високими й прямовисними стінами чи ставати табором у полі, і щитоносці, і лучники будуть он як потрібні; коли ж зійдемося із турмами аварів зненацька, і ті, і другі мало вдіють. Тоді потрібні будуть мечники і лише мечники».