— Ні, хоча й недалеко вже від неї. Я повелів своїм когортам стати там заступом, на місці можливої переправи, і стятися.
— Розумно і все ж того не доста. Ми встигнемо ще перейти на супротивний берег?
— Чом ні? Хоча поспішити й не завадить.
— Тоді так і зробимо. Зайняті тобою позиції посилять мої когорти. Каст переправиться десь обіч від нас і обринів на супротивний берег — по одну і другу руч. Коли станеться так, як мислимо, і обрини ув'язнуть в справжню січу, вдарить на них з одного і з другого боку. Удар той буде несподіваним і посіє страх, примусить аварів стенутися, а з тими, що стенулися, упораємось і меншими, ніж у нашого супостата, силами.
Вивідники завчасно доповіли Баянові: ромеї засіли по другий бік ріки, поробили завали й ждуть, коли він піде на них. Цього мав сподіватися і все ж холодом повіяло, коли почув. Легкої звитяги над такими, що засіли, не буде. Перед річкою й на річці зустрінуть стрілами, там, при завалах, — мечами та сулицями. А ще ж і комонні є десь… Ні, мусить спершу вивідати, яка перед ним сила, а тоді вже зважуватися на щось. Правдиво кажучи, його турмам не звикати навалом іти на супостата і долати його силою, а вже ж мав час та й нагоду пересвідчитись: хитрість завше надійніша за силу і крові потребує менше.
Недовго вагався аварський привідця, повелів розбити супроти ромеїв табір. Доки був там десь, біля переправи, позаду встиг вирости великоханський намет, поряд із ним стали й інші намети. Забігали, заметушилися, ясна річ, і ті, що догоджали каганові. Та чимось невдоволений повернувся він від ріки. Ще до того, як зайти до намету та сісти в наметі, якась муха вкусила. Підійшов, розглянувся і збунтувався, а збунтувавшись, накинувся на всіх — і тих, що ставили намета, і тих, що супроводжували.
— Віслюки неотесані! Кури безмозглі! — кричав, вибалушивши очі. — Де ви поставили намет? Не відаєте хіба: з намету має бути видно все боролище. Все, і те, де стоять наші турми, і те, де стоять ромейські легіони.
— Де знайдемо таке місце, коли наш берег низинний?
— То нащо ставите? Нащо, питаю?
Метав громи і рискав зором, видно, шукав те місце, на яке можна було б показати, як на вигідніше, а оскільки не знаходив такого, ще дужче гнівався. Зрештою сів на огира й поскакав у той бік, де турми. До намету не повернувсь уже, інші над'їхали й сказали:
— Ясноликий повелів зніматися і правитись в он тамтой ліс.
— То, може, варто діждатися ночі?
— А це не ніч? Доки зламаєте намети та складете усе, що при наметах, у вози, кромішня темінь буде. Каган, щоб знали, тому й починає з вас, всі інші справді відходитимуть поночі.
Коли і куди підуть із лісу, для всіх, крім Баяна, лишалося таємницею. Певно, удостовірився привідця: ромеї мають своїх послухів у його таборі; усе, що замислює, коли не того ж, то наступного дня стає набутком супостата і упереджується. Тож і одважився: аби перехитрити Коментіола і об'явитися перед ним неждано й негадано, утаємничить свої наміри. Лиш там, у лісі, і перед самою виправою скаже терханам: ідіть туди і вчиніть те. А вже як підуть (знов-таки утаємничено) послухи ромейські не встигнуть вийти з табору і попередити своїх. То без сумніву, то напевно.
Неабияк увірувавши, мабуть, у непогрішність своїх намірів, тішив уже себе сподіванкою: за цим разом не ромеї його, він заманить ромеїв у перевісище. А сталось таки супротивне: там, куди правив у сутені надвечір'я турми свої, стояв напоготові і ждав слушної миті легіон Каста.
Як сталося, що його ніхто не нагледів перед цим, про то вже й самого себе не були коли питати. На умиротворені майбутнім перепочинком і тому довірливо безпечні турми його посипалися хмари стріл. Несподіванка та зворохобила передніх, передні розвернули комоней (принаймні ті, хто міг ще розвернути) й не стали ждати, що скажуть привідці, погнали в зворотну путь. Чого, не всі і не одразу второпали. Тож створилося тлумисько, а тлумисько додало усім страху, а страх — бажання: рви з копита і втікай, доки не пізно. Тим паче, що звідтам, від лісу, чулись уже закличні сурми — сигнал комонним настигнути супостата і взяти на меч та сулицю.
Хто допитуватиметься в такій колотнечі, що робити. Втікали куди бачили. Одні — за привідцями, інші — всього лиш за тими, що мали перед собою простір і сподівалися: він порятує, коли скористаються темрявою і уникнуть погоні.
Серед всіх інших втікали й вірні, а поміж вірних — і він, Баян. Єдине, що встиг утямити: таких перестраханих годі утримати, а дати якийсь лад мусить. Не буде ладу — станеться ще гірше, ніж сталося. Ромеї нічого не роблять наполовину, вони коли вже замишляють щось, то замишляють з далеким прицілом. Турми ж бо пруть у супротивний бік, до супротивного лісу. Що коли й там — свої перевісища?