Із шкіри ліз, аби вихопитися наперед, те й робив, що повелівав вірним:
— Станьте на чолі турм і відверніть їх від лісу, якого прагнуть. Там — чергова пастка. Не в лісі — у полі наш рятунок.
Дійшов його клич-волання до турм чи турми й самі боялися тепер лісу, як вогню, і на клич зважили, і за тими, що вели перед, пішли. Ось тільки не долічився багатьох, коли розвиднилося. Розбіглися в страху перед ромеями по ближніх і дальніх полях, по ярах і улоговинах, лісах та перелісках. Це додало Баянові прикрощів, а прикрощі укупі з ганьбою, що зазнав через власну нетямковитість, і зовсім туманили розум.
— Як це могло статися? — гримав на вірних.
— Ніч була, привідцю. Чи могли бачити всіх і повелівати всім?
— Ви ніколи й нічого не бачите. Скачіть у всі кінці, як знаєте, так і дійте, а турми мають бути при мені. Усі й негайно! Не все утрачено. Я ще покажу їм, — кивав на ромеїв, — який він, достеменний ратний виверт. Баяна захотіли перехитрити. А оце виділи? — показав нагая.
Що замислив, лише він знав. А щось замислив, коли похваляється. Бо похвальбу від нього рідко чули. Більше відмовчувався, та повелівав діяти, та пильнував, аби ті, що вволювали його волю і здійснювали замислене, чинили так, як замислив. Нині ж не пізнавали Баяна. І говорив більше, ніж будь-коли, і на місці не міг всидіти. Невже ганьба, що її зазнав двічі підряд, допікає так?
Турми збиралися довго, а все ж збиралися. І те вгомонило врешті-решт Баяна. Виїхав на пригірок, з якого відкривалася полишена за ночі далина, і пильно приглядався до неї. А по якімсь часі покликав до себе й вивідників.
— Скачіть туди, — показав нагаєм в один кінець, — і туди, — показав у другий. — Вивідайте, хто стояв супроти нас у лісі, де є ті, що стояли, скільки їх. Пам'ятайте, маю знати достеменно.
Гнів ненадовго полишив його. Повернулися деякі з терханів — і знову возбуяв.
— Бевзі! — кричав. — Ні на кого покластися не можна. Скільки казав: шліть навсібіч вивідників, знайте, що діється довкруж!
Ті, що готували для кагана страви та дбали, аби був ситий у поході, хвалилися вірним:
— І про їжу забув Ясноликий.
— А ви нагадайте.
— Пробували. Жене від себе, слухати не хоче.
— Бо такого ще не бувало з нами, — пояснив хтось із свідків цієї розмови. — Жарти хіба, двічі підряд ромеї примушували тікати, куди очі дивляться. І кого, самого Ясноликого!
— Він не простить їм цього.
— А так, коли дійде до того, що візьме гору над ними, дорого поплатяться за цю ганьбу.
— Це все той, Коментіол. Треба було тоді ще взяти на цурку, як був із сольством.
А проте вивідники інше доповіли каганові: не Коментіол примусив його втікати вчорашнього надвечір'я — Каст, той самий, що погромив їхні турми при горі Ема й забрав полон.
— Скільки з ним когорт? Де стоять інші ромеї?
— Коментіол і Мартін по другий бік ріки. Здається, як стояли, так і стоять.
— Мені не те доповідайте, що здається, а те, що є! — визвірився на вивідників. — Доста годувати здогадками, наївся уже!
Знову правилися ті, кому належало робити це, ближче до ромейського табору і вивідували, де ромеї, скільки ромеїв, що замишляють, користуючись тим, що авари стенулися. Аж поки не удостовірилися: Каст не повернувся до ромейського табору по другий бік ріки, усе ще перебуває тут і чи не збирається переслідувати його, кагана.
«Ось тут ми тебе й злапаємо, голубчику», — пообіцяв Баян і не без видимого вдоволення став повелівати терханам, кому засісти по один бік і стежити за переміщенням Каста, кому — по другий, кому вдавати з себе таких, що перепудилися, зіткнувшись із ромеями, і повертаються до Маркіанополя, під захист фортечних стін.
Умисел той, здається, прискорював бажане. Гінці доповіли: ромейські вивідники йдуть назирці за тими, що відходять.
— Не заважайте їм, хай ідуть, хай вивідують та оповіщають своїх, де ми, що робимо.
А сам відходив та й відходив. Десь аж о полудні повелів турмам зупинитися й робити все, що роблять, коли лаштуються на ніч.
І знову прискакали гінці від полишених у засідці турм.
— Ромейські вивідники, — сказали, — були у Каста, і той протрубив путь.
— Хай трубить, не заважайте. Коли ж піде на нас, відріжте його від Коментіола і Мартіна, не дайте надійти помочі. Все інше без вас зробимо.
Зважуючись на те «все інше», Баян так собі мислив» «Хай і мізерною буде моя звитяга над ромеями, однак вона має бути. Інакше турми геть зневіряться в моїй спроможності, яко привідці, як і в своїй. А зневірившись, убояться ромеїв, оступатимуться та й оступатимуться перед ними, доки не опиняться за Дунаєм».