Повелівав, де кому стати, як поводити себе — і бентежився, ждав чергових звідів — і знов бентежився: тільки б сталося так, як замислив собі, тільки б сталося!
Усякому жданню надходить край, як і всякій бентезі. Надійшов він і Баяновій. Спонукуваний черговою знадою взяти ще одну і, може, вирішальну гору над аварами, Каст погнавсь-таки услід за Баяном і незчувся, коли опинився у розставлених на нього перевісищах. Замишляв підійти поночі і впасти на аварський табір хмарою, а обернулося так, що авари впали на нього в урочний час — коли зоря благословила світання. І звідусіль: від табору і з супротивної йому сторони, від лісу і від байраку. Когорти встигли розвернутися й стати чолом до супостата. Та що могли вдіяти, коли він ішов на них комонно і так навально. Метали стріли, метали сулиці, а лави, здавалось, і не рідшали. Перли та й перли, аж поки не зім'яли передніх, пішли потоптом по тих, що стояли за передніми. Хтось встиг покинути щит, яким прикривався щойно, і вихопитись на огира, добути меча, комусь і того не таланило зробити. Крик, гам, передсмертні волання — усе змішалося докупи, стало суцільним хаосом, у якому годі було розібратися, тим паче комусь щось повелівати. Всяк обстоював себе, і обстоював до останнього.
Авари ж напирали та й напирали звідусіль, затоплювали та й затоплювали собою боролище. Каст спробував було пробитися з рештками, що трималися його, в той бік, звідки прийшов, та швидко переконався: даремна потуга; на нього уготовано зашморг, і зашморг надійний.
Довелося викинути біле полотнище на сулиці і тим сказати звитяжцям: усі, хто лишився живий, покладаються на їхню милість.
Баян торжествував, а надто тоді, як підвели й поставили перед ним Каста.
— Це не та звитяга, що твої ромеї мали над нами, правда, стратегу?
Каст тупив долу зір і мовчав. Бачив-бо: боролище устелене трупами його легіонерів, а то справді не те, що вчинив Мартін із турмами Баяна, що вчинив учора він.
— Торжествує той, привідцю, — озвався зрештою, — хто торжествує останній.
— Сподіваєшся, що за тебе помститься Коментіол?
— Може, й не Коментіол, може, хтось інший. Не забувай, ти підняв руку на імперію.
— Вам теж належало б пам'ятати, що вийшли на прю не з ким-небудь, з самими аварами. Заверижив тебе, заверижу й содругів твоїх, і не лише тут, декого й за Довгою стіною дістану.
Казав так собі, аби похвалитись, а ніби у воду дивився. Коментіол так аж надто вражений був погромом Каста, що убоявся подальшої зустрічі з аварами у відкритому полі і полишив вузькі проходи в горах, сховався за надійними стінами Адріанополя та Філіпополя. Той несподіваний, правдиво кажучи, нежданий і негаданий маневр його відкрив Баянові путь у Фракію. І неабияк посприяв відновленню в аварських турмах ратної буєсті. Як же, їх убоялися самі ромеї, їм знову вольготно іти в ромейські землі і брати в ромеїв те, чого не взяли за тамтим разом. А така вольготність — найбільша втіха для всякого авара. Оббирали начисто полишені нещодавно селища, городи — і славили свого премудрого кагана, брали на меч і сулицю нові — й знову славили та величали великим воїном, повелителем із повелителів. Лиш сам повелитель не переймався тими втіхами. Був зосереджено замислений і суворий, гримав на вірних і повелівав вірним: робіть те і те, подайте звіди та перевірте їх достовірність. А перевіряли, знову казав:
— Довідайтесь, як поставилася імперія до втечі Коментіола з-під гори Еми, до втрати Аперії, Іраклеї, Чурула.
— Мовчить імперія. Ясноликий, заціпило імперії.
— Неправда тої — гнівався. — Не вірю, аби мовчала. Адріанополь — остання ромейська застава у Фракії. Далі — Довга стіна, а за Довгою стіною — Константинополь. Гадаєте, імператор не тямить, що таке втрата Адріанополя? Гадаєте, не дбає, аби не втратили його?
Не те бентежило Баяна, що ходив уже на стіни Адріанополя і не зміг узяти їх. З Адріанополя, як і з Філіпополя, Коментіолу немає вже куди оступатися. А коли так, чому він не став захищати вузькі проходи в горах і подався мало не до Довгих стін? Не в Анхіал і не ще кудись, таки в Адріанополь. Так дуже злякався й не відав з ляку, що діє? Пусте. Та хитра лисиця знічев'я не полишить вигідні рубежі. Щось приховується за тим його вивертнем, і, певно, важливе.
Ждав звідунів своїх із роздоріж — і силився збагнути, що приховується, слухав їхні звіди — і знову силився. А розгадки не було та й не було.
«Чи не обійти нам Адріанополь? — зродилася смілива думка і все ж не стала повелінням для всіх: може обернутися так, що аварські турми підуть на Константинополь, а Коментіол вийде з Адріанополя і вдарить зненацька на них. Лишається одне, мабуть: потяти його купно з когортами в Адріанополі. Коли те станеться, усі ромейські замисли, навіть наймудріші з них підуть за димом. Саме ж взяття Адріанополя нажене такого страху, що й Довга стіна перестане бути надійною.