Баян різко відхиляє запону й велить тим, що стояли по другий бік намету:
— Хакан-бега до мене.
Дві доби готувалися авари до осади ромейської фортеці. Сама ж осада мала початися третього дня. Та не почалася. Рано-вранці, коли аварський табір спав ще, на нього пішли ромейські когорти — не ті, що боронили себе в Адріанополі, ті, що прийшли на поміч Коментіолу з боку Філіпополя та Аркадіополя. Десь згодом уже Баян довідався: то легіони Іоанна, Мартіна та Дроктона. Тоді, в час нападу, не до того було, мусив сідати в сідло в чому спав і гнати огира туди, куди гнали усі його уцілілі після нежданого вторгнення і погрому турми.
За цим разом не зібрав уже їх докупи і не став перед ромеями заступом. Відходив та й відходив, переслідуваний Коментіолом і напастями, що валились на нього, мовби сніг на незахищену голову, аж поки Дунай не захистив його і від переслідування, і від напастей.
XXX
Сини стояли перед недужою, он як висушеною літами матір'ю, гейби дуби на соколиновезькім узліссі, один міцніший другого. Воно й не дивно, усі молоді, при повній мужній силі. Лише Добролику на четвертий десяток звернуло, іншим немає й тридцяти. А вже що ліпі собою, то йой, геть усі мамині цяточки позбирали.
— Сідайте, діти мої. Сідайте та повідайте, як живете-маєтесь на своїх волостях, у круговерті повинностей родинних та родових.
Міряла їх прибитими смутком та неміччю очима і думала собі: чи то такі аж надто ревні були їхні з Волотом жадання, чи така щира правда велася між них: як хотіли обоє, так і сталося. Повелів Волот: народи матері-Тивері і княжому родові на Тивері синів-соколів — і народила, шістьом дала життя; казав, коли пестив у слюбнім ложі: «Волію, ладо моє незрівнянне, аби діти наші вродилися схожими ликом на тебе, найліпшу з усіх миловид, а зростом та буєстю ратною вдалися у мене», — так і є. Он які доброликі вони, сини їхні, і які високі та дужі собою. Справді-бо, підіпруть собою гори і утримають, стануть край обводів землі Тиверської — і нікого не пустять. Як не радіти таким і не пишатися такими?
— Самі, жони ваші, дітки живі-здорові?
— Ано, що нам станеться? Літа не обсіли ще. А коли так, звідки взятися немочі? Скажіть ліпше, як ви тут? Смутки, бачимо, не покидають нашу маму.
— Смутків, діти мої, мені вже не прогнати, а за все інше спаси біг. Живу вами та вашими гараздами. Про Радимка нічого не чули? Де є зараз? Коли повертається до Тивері?
— Від кого ж могли чути, матінко гожа, доки сам не повернеться, нічого не відатимемо.
— А гості заморські хіба не ходять до Черна?
— Гості ходять, та дрібні, не з тих, що знають усе і всіх.
Похитує, журячись, головою, а тим часом мислить, як то, справді, кепсько, що не може знати, де нині найстарший її, той, що сів після вітця на отній стіл і взяв на себе брем'я князювання. Багато води спливло відтоді у Дністрі, ще більше — в Дунаї. А за водою і літа пливуть, люди один по одному відходять. Он скількох не долічується вже. Пішов услід за князем своїм його побратим і ліпший содруг у ділах землі Тиверської Стодорко, ще раніш не стало Чужкрая, Кушти, Ближики, Бортника, постарів, хоча й не полишив ратну службу в стольнім городі Тивері, Власт. Ано, тоді, як віче посадило на княжий стіл Радима, а Стодорко пішов до Вираю, воєводою в Черні став таки він, а привідцею дружини тиверської молодший син її і Радимів брат Добролик. Данко та Велемудр виросли за цей час на сотенних, мають, як і старші два, жон, дітей, свої тереми і свої волості при теремах. Не залишиться необділеним і найменший — Остромир. Лише той, Світозарко, не має свого пристанища і, хто відає, чи й матиме його. Десяте літо минає, як пішов у ромеї по науку, а все не вертає. Чи така звабна вона йому, тота наука, чи така затяжна? Хоча б вісточку подав.
— Тримайтесь брата-князя, діти мої, — повчає тих чотирьох, що при ній, — та землі своєї, вони не дадуть вас в обиду. Вітець так хотів, аби ви були твердю для столу і роду нашого, а ще для землі Тиверської.
— Ми триматимемось, та чи триматиметься Радим нас? — несміло, одначе доволі прозоро натякає Данко.
— Чом так?
— Просив, аби й мене узяв за море, аби і я звикав, як збувати пушнину, знав, де ліпше збувати. Слухати не захотів. «У тебе є повинність, — сказав, — то й стій при ній».