Перші кілька днів не думав про харч — були припаси у тій половині бесаги, що трималась на кінській спині ошуюю, наступні — перебивався то сим, то тим, аж поки не підвернулася нагода: їхав повз поле і натрапив на людську біду — необачні женці вразили свого собрата, да так, що кров цебеніла з рани. Нагледів те (галасували довкола язвленого при тракті) і не став допитуватися, що та як, зіскочив із огира, попрохав, аби дали щось перетяти ногу вище враженого місця, й тоді вже, як спинив більш-менш кровотечу, приклав подорожника й пов'язав рану полотном, що подала йому жона язвленого.
Його обступили, стали питати, хто, звідки, чи не ескулап є?
— Ано, він, — осміхнувся.
— То лишайся, молодче, у нас, бодай на час. У полі, як видиш, жнива, люд знемагає під сонцем, а пособити немає кому.
Мабуть, не зголосився б, поїхав далі, та жона язвленого вчепилася в стремено і не відпустила вже, доки не вблагала.
— Зглянься, молодче, — казала. — Зглянься і лишись. Хто пособить мужу моєму без тебе? Помре ж. Видить бог, що помре, коли покинеш.
Що скажеш такій? Ногу перетяв аж надто. Хто ослабить перегодом так, як належить? Мусив поступитися своїм, а вже як поступивсь, то залишився не на день і не на два — доки не обійшов та не впорав усіх слабих у їхнім сельбищі.
Зате в путь випроводили як достойника. І їжі, ласощів усяких наклали стільки, що до самого Черна вистачило б, і напутнім словом не поскупилися.
— Неспокійно на путях нині, — сказали. — Будь обережний. На ніч ставай завчасу і тільки в сельбищах, до людей хились. Спершу прислухайся, що казатимуть вони, а тоді вже думай, чи правитись і як правитись далі.
Зворушений був тим. Присяйбіг, ніби й не чужі се люди. Не знав би, що там, за Дунаєм, є ще рідніші, далебі, й не пішов би од них. Бо чого треба мужу, окрім прихистку та прихильності сердечної, жони та дітей? А тутки мав би їх. Всього седмицю побув, а бачить і знає: напевно мав би.
Спинив огира, оглянувся ще раз на сельбище і осміхнувся. Схаменися, молодче. Чи жона та прихисток — найбільша відрада? Невже не тямиш: пісня зманює тебе знадніш прихистку, мандрівка — солодше жони. Колись певен був: не всидиш через пісню-знаду при мамі, тепер же, як окинув духовним зором світ та спізнав, що таке таїна непізнаного в світі, усидіти і поготів не зможеш.
Що ближче під'їздив до Мізійських долів, то пустельніше було на путях і тривожніше в сельбищах. Гаразд, коли траплялася ріка чи збігали з гір почайни. І огира поїв біля них, і сам утоляв спрагу. У сельбищах і люд рідко траплявся на очі, і до люду не міг достукатися: у всіх заперті ворота, всім байдуже до його волання подати поміч подорожньому. Про ночівлю й говорити годі.
— Що сталося? — підстеріг таки одного і притримав за полу. — У сельбищі мор?
— Немає ще, та гряде такий. Авари неподалік, не сьогодні, то завтра будуть.
— То й що?
Фракієць обернувся, відходячи вже, і видивився на Світозара, гейби на того, що впав із неба.
— А те, що се іде погибель наша.
Не питав більше, правдивіше, не встиг запитати: той, кого затримав, був уже далеко. А хотілось знайти все-таки, чо перепуджені так? Невже там, попереду, супроти обрів, не стоять імператорські легіони?
Що ж робити йому, чужому серед чужих? Пошукати щире людське серце і упроситися на постій чи їхати і не зважати на обрів? Було б ліпше й безпечніше стати на постій, та до кого впроситься?
«Їхатиму, доки їдеться. Може, там, попереду, довірливіші трапляться люди», — понадіявся і рушив. А дарма: уже за селищем опинився віч-на-віч із воями при броні і в дивному, небаченому досі вбранні.
— Хто такий? — обступили й запитали погрозливо-суворо. — Звідки правишся? Куди правишся?
Догадався: се і є вони, обри. Ано, мають схоже на гуннське вбрання, заплетене у дві коси і звішене наперед волосся.
— Ескулап, — назвався так, як називають у Візантії тих, що бають люд. — А правлюсь на Анхіал, Томи. Люд знемагає там од немочі, язв, кликав прибути й стати в поміч.
— Підеш із нами.
Пізніше догадався: то були звідуни каганові. Бо водили та й водили його, рискаючи околіями, а привели таки до кагана.
Знову питали: хто, звідки, чи бачив поблизу ромейські когорти, а коли бачив, то де? Казав, як є: від самого Константинополя правиться, а ніде не видів воїв ромейських. В одному злукавив: не зізнався, що він ант, тримає путь за Дунай, у землю свою. Так погано начутий був від мами Миловиди, від усіх кревних і некревних про обрів, що не зважився назватися справжнім ім'ям і, хто відає, чи не вдруге штовхнув себе на згубну стезю: почувши, що полонений належить до тих, хто може порятувати життя людське, каган не став більше ані питатись, ані слухати.