— Серед язвлених учора воїв є терхан одної з найчільніших турм моїх. Піди і зціли його. Доки того не зробиш, далі не підеш. А не зробиш, взагалі можеш не піти.
Що мав робити? Такому не заперечиш. Такий не стерпить, коли скажеш накриво слово. Та й як може сказати його, коли посилають до язвленого? Він, Світозар, не хтось там — учений муж, що, окрім граматики, філософії, дидактики, вивчав і право, медицину, давав клятву Гіппократа — будь-де, будь-коли і будь-кому надавати медичну допомогу, нести мистецтво врачування в люд і бути корисним люду. Пішов від кагана мовчазний, дещо приголомшений отим «не зробиш, взагалі можеш не піти». А опинився серед язвлених, та глянув, скільки їх, як умирають вони від язв — і забув, що його кличе Тивер. Облачився в чисте вбрання, повелів, щоб принесли сувій полотна, поставили казани й кип'ятили воду в казанах, та й заходився врачувати. Спершу біля терхана, язвленого так дуже, що можна було й подивуватися, як ще тримається в його тілі життя, потім і біля всіх інших. Одним промивав рани й накладав пов'язки, іншим спершу різав тіло, добував із нього щиросерде загнану стрілу, а тоді вже тамував кров і теж накладав пов'язки та гримав на обрів, що допомагали йому, аби оберталися жвавіше, подавали те, подавали інше. Напевно, вразив їх своєю вправністю, а ще натхненною відданістю ділу, за яке взявся. Самі подивувалися з того, що бачили, і кагана встигли подивувати: спромігся полишити свій великоханський намет, прийти та глянути, як врачує ромей біля язвлених.
Нічого не сказав тоді, аж згодом десь, як ескулап прийшов та нагадав: він вволив волю привідці — життя терхана, як і всіх язвлених, що з ним, поза небезпекою, — помовчав, приглядаючись до Світозара, і вже по мовчанню вирік своє повеління:
— Ти потрібний нам, молодче. Лишайся в нас.
— На мене ждуть, — поспішив боронитися, та згадав: боронячись, може не втриматись, виказати себе, і змовк на мить.
Каган не забарився, скористався тією миттю:
— Підождуть, — вирік не моргнувши. — Йде січа, молодче. Такі, як ти, мусять бути біля язвлених. Тим паче, що ти тільки-но почав ставити їх на ноги. До того, як поставиш, далеко ще.
І залишився Світозар при обрах, властиво, при тих із них, що не ходили уже в похід, вилежували неміч свою по наметах. Поневоленим не почував себе, а все ж що не день, то більше утверджувався: треба тікати, доки не став ним, поневоленим. Тих, що бережуть язвлених та доглядають купно з ним за язвленими, не так і багато, зуміє приспати їх і зникнути непомічений. Тільки не зараз, звичайно, тоді, як буде певний: язвлені і без нього стануть на ноги. До того не волен чинити те, що самому хочеться.
То була третя його похибка і чи не найпагубніша. Втікав тоді вже, як обрини побігли з-під Адріанополя, а ті, що схопили його далеко від наметів із язвленими, не відали, як дорожить ним, яко ескулапом, каган, і кинули до гурту полонених, — тих, що набрали, як громили Каста, і тих, що брали по городах і селищах, відходячи з Фракії. З ними й прибився він до Дунаю, перейшов через Дунай, та не повернув туди, куди кликало серце. Гнані ромеями, турми аварські переправилися слідом за полоненими і змусили його, непричетного до січі між аварами та ромеями, ділити долю полоненого купно з ромеями.
Не раз поривався сказати: «Я не легіонер, я ескулап». Та його не слухали. Гнали, як і всіх інших, долами Паннонії й не уповали на якісь там благання. Єдине, чим могли винагородити, коли набридав, — дошкульним ударом пуги вздовж спини, а то й гірше — по чому бачили.
«Ось воно, те, що казали про обрів, — пригадував мамині оповіді-страхи, а купно з ними й маму. — Як то вони мають себе, мати Миловида? — журився і плив за тою журбою, гейби за водою в бистроплинному Дністрі. — Знають-бо: сього літа мав би прибути. Що подумають і як забідкаються, коли справді станеться так, що не прибуду? Йой, спопеліють у тузі та каятті, що пустили в чужу землю, що інших підбивали: «Най іде, най доможеться того, чо хоче». Ано, коли не прибуду сего літа, так і станеться: спопеліють».
Скільки плуганився щедро засіяною на політті дощами Паннонією, стільки й розтікався мислію по Паннонії: де, як утекти? Вдень і помишляти годі. Коли не конем, то стрілою, а наздоженуть; на ніч же в'язали полонених десятками й веліли спати там, де випадало — у селищах і поза ними, у роз'юшених дощами ярах і поза ярами. Аби надійніше, що не втечуть.
«А я таки мушу втекти. Як — не відаю, а мушу, інакше згину, як гинуть інші».
Поки що їх небагато було, таких, що падали і не підводилися. Знемагали здебільше від нечистот, котрі були повсюду — на немитих седмицями руках, на кинутій під ноги, гейби псові, їжі, у водоймищах, з яких полоненим доводилося втолювати спрагу.