Плакав над свіжо насипаними могилами й каган. Не так, як жони його — рвучи на собі коси, посилаючи в світи голосні плачі-жалі, а все ж плакав. Підходив зсутулено-надломлений до кожної, брав у руки землю, що її несли слідом за ним, воздавав яко воїн воїнам належне й приказував, ковтаючи сльози:
— Прости, сину. Прости й прощай! Дорого заплатять вони мені за твою смерть. Так дорого, що й тим, котрі в утробі матері зараз, місця на землі не буде. Небом заприсягаюся: не буде! Ми ще візьмемо Константинополь. Ми ще погуляємо на пожарищах із кісток ромейських!
Кого стосувалися ті погрози, і без тлумачень знали. Одного не могли втямити: як після всього, що сталося на фракійських та мізійських долах, можна мріяти про відплату? Авари ж ганебно втекли від ромеїв! Чи до помсти зараз? Мав би молити Небо, аби не сталося гіршого. Коли ромеї довідаються, які перепуджені і як розпорошені аварські турми, можуть перейти Дунай. А перейдуть — погибель буде, потоптом підуть по їхніх стійбищах.
Каган чомусь не думав так. Віддав шану померлим та й пішов між жон справляти по дітях своїх тризну. Один день в одної пили та оплакували, другий — у другої, третій — у третьої. І так усю седмицю. А ще журився по тому, а ще остуджував рани — коли не тілесні, то душевні, плакався якщо не кожній, то найбільш уподобаним жонам невдачами, що постигли його, великого воїна, та слухав їхні утіхи-заспокоєння, та сприймав ласки утішниць. На ту журу, як і на баяння її, далебі, не доста було седмиць. Тож і зашепталися радні: як бути, що робити? Ніхто ж не зважиться порушити закон: коли каган перебуває між жон, дітей своїх, з'являтися йому на очі не дозволено, а бачити з жонами і поготів. Ждати ж теж не випадає. Послухи доповідають: ромеї не пішли восвоясі, стали таборами у ближніх від Дунаю городах та селищах і ждуть чогось. Є дуже ймовірні догадки: тому не зважуються переслідувати аварів за Дунаєм, що бояться моровиці. Тож аварам не личить сидіти й уповати на те, що якось буде. Мусять скористатися страхом перед моровицею і замиритися з ромеями.
— Треба покликати кагана. Без нього анічого не вдіємо.
— Як покличеш, коли не дозволено?
Радні перезирались і відмовчувалися.
— А ждати погибелі дозволено? — підвівся Апсих. — Доведеться і це брати на себе, коли серед вас немає мужів.
Не присоромились і не возбуяли гнівом, навпаки, ожвавилися, і всі, до єдиного.
— Іди, хакан-бегу. Тільки тобі він і може простити вторгнення.
Не слухав їх. Сів на огира і за кілька миттєвостей стояв перед наметом тієї, котра, знав, баїть зараз кагана.
— Поклич Ясноликого! — сказав, не відхиляючи запони.
На голос його вибігли лише цікаві до всього діти.
— Вітця немає тут. Вітець там, — показали на сусідиній намет.
— І то правда є? — осміхнувся малим.
— А так. Він спочиває, велів не будити.
«Ото халепа. Ну, та раз уже зважився, то буду відважним до кінця».
Під'їхав і назвав каганову жону на ймення, попрохав вийти до нього.
Відмовчувалася певний час. Зрештою подала голос:
— Хто ти і чого тобі?
— Невже не пізнаєш? Апсих я, хакан-бег. Поклич Ясколикого.
Знову мовчання. За сим разом не таке тривале.
— Нащо він тобі?
— Скажи, повинність кличе. Я не смів би турбувати його, та є невідкладна потреба. Мусимо вирішити, як бути з ромеями.