То був грім серед ясного неба. І кагана, і його радних геть приголомшило те, втратили на якийсь час дар речі. Адже вони полічили вже, скільки матимуть за полонених в цілому, скільки — кожен зокрема, і все це — подумати тільки — випадає тепер із рук. А, крім того, що ж робити з полоненими? По стійбищах не розбереш їх, як рабів не використаєш — уражені язвою, а годувати двадцять тисяч за так… Хто на це піде і кому це треба?
— Що ж ви сказали імператорові?
— Сказали, що такого ряду не підпишемо. З полоненими хай собі як знає, так і чинить, а коли допоміжні двадцять тисяч солід (поверх вісімдесяти погоджених) не платитиме, миру не буде, і ряд про те з Візантією не підпишемо.
Не часто порушує каган узвичаєне, те, що перейшло до нього від дідів і прадідів роду аварського. А за цим разом таки порушив. Не всидів на столі, вийшов перед слів і сказав:
— Хвалю за мудрість, сли мої. І за мужність також. Хай знають ромеї: ми не боїмося їх. — Обернувся до радних і сказав уже не лише слам, а й радним: — То не біда, що ми оступилися перед ними у Фракії, що наші турми понесли там відчутні втрати. Рід аварський — плодовитий рід. На місце тих, що впали на боролищах, прийдуть інші, молодші і завзятіші, аніж отці та брати їхні. Переята слава — ще не переята змога. Ми ще поміряємося з ромеями силою!
Не вельми певні були радні, що поміряються ще з ромеями силою, тим паче зараз і на рівних — турми он як поріділи та й привідця їхній постарів уже, літа геть вибілили голову, а проте почули його суворий голос — і возбуяли духом: так буде! Переята слава — ще не переята змога!
— Слава привідці гордого племені аварів! Слава великому Баяну!
Усі, здавалося, виголошували йому здравиці і всі раділи присутності в собі ратного духу. А між тим то тільки здавалося. Апсих сидів поруч із каганом, одначе не кричав «слава» і ратним духом, як інші, не переймався.
— Щоби переяти в супостата змогу, — сказав, улучивши нагоду, — треба спершу очиститись.
Мовив доволі тихо, без належного возбуяння, а проте усі почули і зосередили на ньому допитливі позирки очей своїх.
— Від чого?
— Хоча б і від скверни, що принесли з собою із Фракії.
Не знали, як можна очиститись, чи не зовсім уторопали, що має на оці.
— Може, хакан-бег висловлювався б ясніше?
— Можна й ясніше. Скажи, кагане, що робитимемо після всього, що привезли сли від імператора, з його недобитками — полоненими? Мор, занесений ними, набирає сили. Він багатьох забрав уже, ще більше забере люду, коли нічого не вдіємо і то негайно. До зими йдеться.
Каган виважував та й виважував його пильним позирком.
— Хакан-бег не знає, що робити? Вивести у поле і витнути до ноги.
Радні схрестили на своєму привідці посоловілі з дива очі й відмовчуються.
— Усі двадцять тисяч?
— А то ж як? Імператорові не жаль їх, чверть ціни поскупився дати, а ви подивовані, у вас здригнулася десниця?
— Це ж двадцять тисяч, Ясноликий!
— Іншої ради немає. По стійбищах таких не пошлете, на ринках теж не продасте. Хто купить, знаючи, що між них ходить моровиця? Аби покласти їй край, лишається одне: витнути полонених. А щоб усе те не впадало так дуже в око, одбирайте по сотні чи тисячі, виводьте в поле напускайте на кожну тисячу нову турму, бажано молодших і наймолодших воїв. Хай вчаться мужньому ділу і гартують для грядущих січей серця.
XXXI
Йшлося до передзим'я. Частіше й частіше замоложувалося небо, випадала на землю моква, і Світозар що не день, то надійніше впевнювався: він безсилий упорати стільки люду, тим паче захистити його собою. Дарма, що серед полонених знайшов багатьох і багатьох, котрі ставали йому в поміч, збирали трави й готували декокт, одбирали й уміли переконати слабих — їхнє місце в осібнім закуті яру; дарма, що віднині білували дарованих обрами комоней і стежили, аби все, що йде в страву, йшло по-можливості чистим, незабрудненим. Старання і лише стримували поширення моровиці, побороти не могли. І тут, на паннонськім березі Дунаю, і там, за Савою, ширилась та й ширилась вона серед полонених, в багатьох забрала життя, ще в більшості грозилася забрати.
— Треба щось робити, — вдався до обрів і уповав: вони все бачать, стоять близько до тих, кого постигло безліття, і не повинні лишатись байдужими. Та обри не квапились з діяннями. Одні відмовчувались, інші поплескували його по плечу й казали осміхаючись: «Декокт, декокт. Давай декокт». Врешті, коли набрид їм, нагадуючи, і зовсім визвірилися.
— Пішов пріч! Каган думає, каган знає, що вдіяти!
— Чому ж не діє? Не до літа, до зими йдеться.