Його оперіщували нагаєм і знов казали:
— Пішов пріч! Прийде час — вдіє.
А час спливав, моква що не день, то випадала частіше, мочила дошкульніше, і віри, що каган думав про них, полонених, що вдіє щось, ставало все менше та менше.
«Хіба до самого кагана вдатися? — спливла несподівана мисль, і, як всяка дерзновенна несподіванка, заграла перед очима звабою. — А чом би й ні? Я ж княжич є. Скажу сим, що пильнують: «Я княжич з антів, волію бачитися з каганом, просити його, аби звідомив Антію: я тут, у полоні, родаки не поскупляться, добре заплатять йому за мене», — і ті не посміють ослухатись, перекажуть мою речницю каганові, а вже як побачусь із каганом, скажу заодно і про полонених: має щось робити з ними, інакше згинуть».
Щаслива мисль, гейби перша ластівка, об'явилася — і вже утвердила сподіванку, а сподіванка й певність: ано, то вірна путь, то, може, єдина можливість порятувати сих нещасних. Як на те табором пішла гуляти вість: імператор викупив стратега Каста; Каст, від'їжджаючи до Константинополя, пообіцяв комусь із легіонерів своїх: перше, що вдіє, повернувшись, піде до імператора й доможеться, аби викупив і всіх інших. Каган продає їх за четверть ціни, то не така вже й велика купа золота для фіска, аби вагатись чи скупитися.
«Каган ласий на золото, — мислив собі Світозар. — Коли скажу, що я княжич із Тивері, вхопиться за се і пошле гінців своїх до брата. А поки той гінець їздитиме, ходитиму до кагана і таки ублагаю, аби дав полоненим крівлю, а з крівлею і можливість подолати моровицю. Ано, щораз шукатиму привід зустрітися і таки доможусь свого».
На тому став, того й тримався. Лишалося одне: вибрати слушну нагоду і того з обринів, котрий піде до кагана й скаже, чого хоче княжич із антів.
Такий обрин не забарився об'явитися — то був терхан однієї з турм, що прийшла в поміч сторожі.
— Ти справді ескулап є? — запитав Світозара, коли його привели й поставили перед доволі молодим, таки його літ терханом.
— А то.
— Серед полонених багато уражених язвою?
— Мало не кожен десятий. У мене є до тебе чолобитна.
— Потім…
— Вона стосується мене особисто, одначе й сих нещасних також. Я не тільки ескулап, що брав вищі науки в Константинополі. Я є княжич із Тивері, з Антської землі.
— Отак?
— Отак, достойний. Хотів би бачитися з каганом, тим паче, що ми бачилися вже з ним під Чурулом, й просити, аби послав гінців своїх та звідомив князя Тивері, що я тут. Матиме добрий викуп за мене.
— Все одно потім. А зараз одбери тих із полонених, що найбільше слабують, маю одвести їх у затишне місце з покоєм і крівлею.
Світозар примітне випрямився і прояснів видом.
— То правда є? Каган подбав уже про полонених?
— Так. І передусім про уражених язвою, їх набереться тисяча?
— Достойний привідцю. І дві набереться вже.
— То одбери першу тисячу. За іншими прийдуть згодом.
Світозар метався в тім закуті, де лежали слабі, гейби на боролищі. Кидався до одного, облишав, завваживши, що він мертвий уже, й поспішав до другого, від другого — до третього, і всім казав: «Вставайте, братове! Вас, слабих, перших поведуть до халуп, у тепло та затишок. Каган зглянувся на ваше безліття, дбає вже про вас».
Коли набрав тисячу та вивів із яру, завагався на мить і таки вдався до терхана:
— То, може, і я з ними?
— Ба ні, — заперечив. — Тут лишається більшість, лишайся й ти.
Не став наполягати. Хоча з обрами пішли ті, що ледве переставляли ноги та несли своє до краю виснажене тіло, та у таборі, лишалася значна і значна більшість. Та й того не міг не брати на карб: тота більшість он як захвилювалася, почувши, що їх забирають із сеї ями під відкритим небом. Хто усмирить їх, коли дійде до одбору чергової тисячі і всім захочеться піти першими? Стратигів обри тримають осібно, далебі, сподіваються на викуп, центуріони не вельми в пошані у легіонерів. Він, Свтозар, чи не єдиний, кому скоряються всі. Що буде, коли кине й піде? Чи не ліпше давати кожній новій тисячі, що йтиме з табору, центуріона, най дає лад у путі та й там, куди прибудуть, а самому давати його тут?
Черга за наступною тисячею настала невдовзі, бо прийшли за нею не ті обри, що брали тільки-но, прийшли інші. І терхан був інший, ба й речі не ті. Не питали вже, є слабі чи немає, сказали виставити тисячу — та й повели. А по якімсь часі звідтам, куди вели, прискакав один, викинувши, певно, з сідла котрогось із необачних обринів (були то, як пригадує тепер, переважно отроки), прискакав і крикнув з крутопаді, що підносилась над яром:
— Не вірте аварам! Вони не до города Сінгидуна ведуть нас. Виводять у поле й витинають до ноги!