Виголосив одним духом і зник, певно, завважив: його помітила сторожа, поспішає, аби схопити чи й потяти. А всі, хто почув його, не знали, як їм бути. Вірити не хотілося, одначе й не вірити не могли. Не такий він перепуджений і стривожений був, той, що об'явився і крикнув: «Не вірте аварам!» Ано, не такий стривожений, щоб не вірити йому. Та й кому се треба було так підло жартувати і з ким?
— Содруги! Це схоже на правду! Не йдімо більше з яру, коли прийдуть і братимуть!
— Чи таке можливо? Чи вони, авари, не люди?
— Бо таки ні! Варвари є!
Велелюддя людське не просто гомоніло вже — вирувало. Спершу збиралися і радились невеликими купками-громадами, певно, ті, що встигли заприятелювати за час походу чи полону, та, нічого не врадивши своїм осібним гуртом, кидалися до іншого, велелюднішого чи мудрішого.
— Не піддаваймось, коли прийдуть і братимуть! — кричали найголосніші. — Сидітимемо в таборі купно й триматимемося купи!
— А що висидимо?
— Так, так, що висидимо? Та чи й дозволять сидіти? Приходитимуть і братимуть силою.
— Маємо послати своїх нарочитих до кагана. І то негайно! Ходімте до сторожі й скажемо: доки не повернуться наші нарочиті від кагана, нікуди не підемо!
— А коли не послухаються?
Це подав голос він, Світозар. Бо видів, певен був: і одні, і другі лише хапаються за рятівну мисль, радять не те, що порятує.
— Стихли на мить, одначе тільки на мить.
— А коли не послухаються, кинутись і розчавити!
— Оце вже діло. Я теж так думаю: коли авари справді намірились потяти нас, іншої ради немає й бути не може. Ми без броні, се правда. Та нас он яка сила. Коли візьмемо до рук киї та будемо мудріші за сторожу, здолаємо її, бігме. Ляже нас немало, то теж правда, проте по всі.
— Діло кажеш, ескулапе.
— Ано, ми теж пристаємо! Ходімо лавою на сторожу. Вона не така вже й чисельна. Хай ляже тисяча нас, зате всі інші розбіжаться по довкружних байраках, по дунайських зарослях — і хай шукають вітра в полі.
Згромаджене досі велелюддя завирувало, кинулося до наготовленого для вогнищ паліччя, кожен вибирав собі зручний коли не для нападу, то для оборони кий. Авари загледіли те і здогадалися, видно, до чого йдеться: спішно сіли на комоней, налаштували броню й стали лавою.
Іншого виходу з яру не було, лише через них. Та юрму полонених і та запруда не стримувала. Світозар ішов попереду, тож перший і спинився перед комонниками, що стали йому і його содругам на путі.
— Що трапилось, ескулапе? Куди правитесь?
— До тебе, привідцю.
— І всі?
— Ано. Воліємо знати, пощо тримаєте нас у цій ямі і доки триматимете? Каган велів вести в тепло та затишок, то беріть і ведіть.
— Прийде час, візьмуть.
— Чому ж не зараз?
— Про те знають інші, не ми.
— У полонених урвався терпець. Вони воліють, аби ви зараз уже брали їх усіх, скільки є тут, і вели до Сінгидуна.
— Сказано: вертайте назад і ждіть!
— Чого, смерті?
Терхан сягнув рукою до меча, хотів, видно, пригрозити Світозарові, та тієї миті сталося те, чого й Світозар не сподівався: хтось із полонених вихопився у нього з-за спини й огрів терхана по чому бачив києм. Інший скористався тією миттю й викинув привідцю сторожі з сідла. На поміч йому не забарилися прийти авари. Передні з комонних здибили огирів і кинули їх на юрму. Скрикнули уражені і впали мовчки. Та полонені не помічали того. Хто міг, той захищався чи бив супостата свого києм, хто дотягувався до стремена, той хапав комонника за ногу і доволі спритно та дужо, як для знеможеного, викидав його із сідла. А вже там, на землі, били поверженого ті, що йшли вперед потоптом. Бо не сумнівалися більше: той, що стояв на замиленім огирі над крутопаддю й кричав усім, хто був унизу: «Не вірте аварам!» — був їм вірним содругом, життям своїм накладав, все ж повернувся до яру й попередив тих, що в яру: авари прирекли всіх на смерть. А в приречених немає вибору. Гинули від мечів, під копитами комоней і не зважали на те, мов очманілі дики, перли та й перли на аварів, аж поки не затопили їх собою чи примусили стенутися і зійти з путі.
Що було далі, лише боги й могли видіти із високості. Повелівати ж чи завадити — навряд. Гула від тупоту тисяч і тисяч ніг земля, чулося важке, схоже на шум прибою в буремну ніч дихання, час від часу крик когось із уражених чи знеможених. Не благання про поміч — останнє прощання із світом чи докір світові. У цім страху-безпам'ятстві, в пориві, що знав одне — уникнути погоні, не стати жертвою варвара-аварина, навряд чи хто думав про поміч. Авари, одержимі в злості, скакали обіч і галалакали, одні повелівали щось, інші поспішали здійснити тоте повеління, ще інші насідали на полонених і разили мовчки. Урон від їхніх мечів, як і від стріл, мізерний, його навіть не помічають, а все ж полонені шарахаються час від часу, схоже, ніби хочуть пробити мур і не можуть, знову відскакують та біжать, силяться перегнати самих себе. Юрмисько від того ще помітніше бурлить, вирує, нагадує табун наляканих звіром комоней, до краю збуяних і перепуджених, націлених на одне — втекти, не піддатися, з шкіри випорснути, а бути далі від біди-загрози.