Чи до розглядин тут і чи до мислі про поміч? Знають-бо: втеча — надія, як є надією й певність: рятунок можливий доки при купі. Тому полонені й тримаються її. Біжать, скільки є сили, і дбають про одне: не спіткнутися б і не відстати б від гурту. Хто зважився на неможливе, тому не личить спинятися на півпуті. Хіба не відали: вони піші і безборонні, а ті, що переслідують — при броні і на комонях, встигнуть і потяти багатьох, і поміч покликати. Та хай… Їх, втікачів, що були щойно полоненими, он скільки, всіх не потнуть, як би не старалися, тим паче, що до байраку не так і далеко вже. Та й бігти не під гору, у долину. Коли відчули те, а тим більше побачили: біжать не під гору, — в долину, і зовсім возбуяли духом. Прибула до ніг сила, радість-утіха засвітилася в очах. Через те, мабуть, і не добрали, чому це авари, що уподібнювалися досі псам і люто кидалися на свою жертву збоку, вихопилися раптом наперед і погнали комоней туди, куди біжать і полонені, — до байраку. Лиш опісля, як вони досягли його та стали показувати на зворохоблене юрмисько, примітили: путівцем, що йшов понад байраком, правилися численні комонні, чи не та чергова турма, котру привідці аварські послали до яру-таборища на розправу з полоненими.
— Братове! — встиг помітити те, що й інші, Світозар. — Звертаймо одесную, біжім у Дунай! Тепер лиш він порятує!
Бачили: покликана на поміч турма зворохобилася вже, комонники стали приострожувати й здиблювати не перейнятих буєстю огирів, спрямовувати їх на втікачів, таких близьких уже до порятунку і через те усе ще не певних, що треба звертати кудись.
А турма зняла тим часом мечі і йшла на них лавою.
Боже милостивий! Порятуй і помилуй! Крім Дунаю та його пречистої води, тепер і справді немає на що надіятись.
Хтось падає, знесилений страхом, такою видимою вже неминучістю, хтось обходить його чи й перескакує через нього та біжить, куди бачить, а правдивіше — куди всі. Часто й дужо дихає поле, відлунюючи потужне людське дихання, гуде земля від тупоту ніг, а ще більше — під ударами копит, і небо тремтить з ляку та подиву перед тим, що діється на землі. Бо комоні настигли вже полонених і комонники не шкодували сили і не чули докорів сумління, стинаючи приреченим голови чи дістаючи їх сулицями. Навпаки, лютували з того, що полонені біжать купою, один в один, що тота купність не дозволяє їм гуляти вільно: потявши одного, вибирати другого, потявши другого, вибирати третього. І все — на лету, не зупиняючись, даючи спроможність перейнятому буєстю серцю натішитись винахідливістю розуму, вправністю рук, силою молодечого тіла.
— Обходьте це тлумисько з одного і другого боку! — повелівав хтось із аварських привідців. — Перетніть йому путь до води!
— Хай скачуть, — вгомоняв його інший. — Дунай широкий, його коли й перепливуть, то всього лиш одиниці.
— Вони уражені моровицею, загадять ріку! Повеліваю: потніть їх на землі!
Потяти то й потяти. Чи їм, молодим та дужим, не впоратись? Вимахували та й вимахували мечами, ба навіть підігрівали себе гнівом, коли ті, що їх прирекли на смерть, пробували ухилитися від несхибного удару чи прикритися києм. А в гніві були ще лютіші й заповзятливіші. Ось тільки заступити полоненим путь до води так і не змогли. Бо ті, кого валили вони, ніби траву в полі, були гейби стеряні. Нічого не помічали довкруж себе, ні на що не зважали. Перли та й перли до берега, а з берега — стрімголов у воду.
Переслідування ставало схожим на бойню-кривавицю. Де був і що робив у тій кривавиці терхан, менші за нього привідці, вої аварські не відали. Бо не зглядались і не розглядалися, засліплені кров'ю, що лили через міру. Та й приречені спонукали до того. Ані один не зняв догори рук, благаючи пощади. Навіть ті з них, що падали вже, уражені, озиралися й казали видом своїм, останнім зблиском згасаючих очей: «А все ж усіх нас ви так і не потяли».
XXXII
Гори Карпати, східні Альпи — споконвіку слов'янська земля. Як і підгір'я, як і доли, що лежать між Дунаєм і горами. Вони — їхня зелена і затишна домівка, мила серцю дідівщина. Ано, і багата, і затишна, і мила, та не вельми привільна. Тісно людові в тих горах. Підгір'я, щоправда, просторіше, доли і зовсім безмежні, багаті на землю-плодоносицю, та немає життя тут людові слов'янському. Про супокій і помишляти годі. Приходили колись давно готи плюндрували поля, оббирали люд і вже обібраного змусили потіснитися в гори; пройшли гунни — і теж перемотлошили їх та поґвалтували, а вже поґвалтованих витіснили з долів у гори. Тепер обри об'явилися. І так без кінця-краю. Битою путтю народів нарекли їхню землю, край їхній любий та милий і змусили замислитися врешті-решт, а чи не час покинути ці гори та підгір'я, коли не всім, то молодшим, тим, для кого немає тут ані поля, ані роздолля, у кого є зате сила і є, отже, спроможність добути собі іншу землю?