Може, й не зродилася б така мисль, не заяснів би намір, коли б не ті ж гвалтівники. Приходили на їхню землю і брали їх із собою в походи, на розбій до сусідів. Пішли так раз, пішли вдруге та й узвичаїлись. А звичка, як відомо, друга натура є. Підпирала убогість, підпирав голод, тож і мусили потурати молодцям, аж поки по удостовірилися і не стали на мислі: чом би не піти та не сісти в задунайських землях усім родом своїм? Край багатий, а ромеї іншим заклопотані — і в Африці стинаються, і персів прагнуть виперти з тих місць, де їм вигідно, і Італію силяться повернути в лоно Східної Римської імперії.
Збудилася мисль — збудилася й кров у молодців-склавинів, зібрали докупи молоду силу та й пішли за Дунай. І таки недаремно: сіли там, в Іллірику, сіли та й сидять яко твердь склавинська. Їхній успіх багатьох манить. Ідуть і утверджують себе в Іллірику, хоча таких, що ходять лише на промисли, теж не бракує.
Затим і зібралися сьогодні в оседку старшого з князів склавинських — Лаврита: з промислами за Дунай аж надто зачастили, так зачастили, хоч сторожу став — не від ромеїв і не від аварів, таки від своїх, аби не правилися туди, де мізки можуть вправити.
— Ви забуваєтесь, — казав князь-вітець і гостро позирав з-під сивих брів на князів окольних земель — то на Ардагаста, то на Пірагаста, то на Мусокія, — забуваєтесь, мовлю, що біда не сама ходить, а з дітками. Мало вам було нашестя обрів? Не впевнилися ще: коби були при купі, не ходили по ромеях, земля наша не зазнала б спустошення, а відтак і лихоліття.
— Обри поплатяться ще за те, — не втримався і пригрозився суворий вдачею Пірагаст. — Ще матимуть підсмалені п'яти і пику в багні, дайте час.
— Дайте час! — не менш грізно перекривив його князь-вітець. — Ви мали його, та пустили через свою нетямковитість по вітру. Тра було не до ромеїв іти того літа, а тримати силу свою напоготові. І нині не про відходи слід думати, а про обрів. Чули, поламали зуби на ромеях, мусили оступитися перед ними і накивали п'ятами з Фракії. Оце й був би він, ваш час, слушна нагода піти на них та віддячити за спустошення. Так можна було б віддячити, що й зовсім не знали б, де їм сісти. А ви пішли за Дунай, на Фессалоніку націлились. Ось і маєте тепер: і Фессалоніки не взяли, і обрів не позбулися.
Князі покректували ніяково і чухали чуби.
— Хто міг знати, що вони підуть на ромеїв. Ніби ж заодно з ними, на службі в них перебувають.
Це мислив уголос Ардагаст. Мусокій, підтримуючи його, пішов ще далі:
— Коби ми знали, що між ромеями і обрами незгода, давно зіпхнули б цих асійських зайд за Дунай.
— Отож-бо й є, що нічо не знаємо, — показав у його бік костуром князь-вітець. — Ото й біда наша! А тра б знати, перш ніж зважуватися йти кудись, чинити щось. Певен, через тоту необізнаність свою та ще через самоправство і терпимо біду. Хто що надумав, те й робить, кому чого заманулося, того й прагне. В єдності ми жиємо чи не в єдності? Є я для вас князь-вітець чи не є ним? Паннонські слов'яни з нужди одкололися. А вас яка нужда хилить до того?
Він був не на жарт гнівний, князь Лаврит, і молодші, підвладні йому князі Склавинії мусили потупити зір та й вмовкнути на певний час.
— Може, й так, — озвався Ардагаст, — і напевно, що так: перш ніж іти на когось, тра знати, яку силу має він і де та сила. Одначе й не йти ми не можемо вже, отче-князю. Одне, ті з наших, що пішли за Дунай і сіли в ромейських землях, де почувають себе твердо, просять подвоїти, а то й потроїти їхню силу нашою, а друге, наших безсилі ми тримати тутки.
— Горе землі, — підніс до неба свої старечі руки Лаврит, — горе тій землі, чиїх дітей відвідає байдужість чи зневага до неї! Боги! Таку благодать дарували ви людові, дарувавши гори сі та підгір'я! Чим завинили вони перед тими, що звуть себе синами Склавинії?
— Гори — нічим, милостивий княже. І край наш теж нічим не завинив. Вони у нас ліпі з ліпих, других таких і шукати годі. Люд чужинський є тому виною. Сам казав не так давно: кого тільки не було тутки, і всі топтали нам груди, а купно з тим і замилуваність нашу краєм і землею. Обри чи не найбільше наглумилися над тою замилуваністю. А тут і нагода є: ті, що живуть між іллірійців та фракійців, кличуть до себе і хваляться, між іншим, супокоєм.